До дядька Льови

Нині, з двома вихідними днями, неділі не так цінують, а тоді дорожили, і тому могли спати й до дев’ятої, й до одинадцятої, і ніхто не мав права будити, крім міліції та кербуда. Або ж не спати, а прокинутися першому і спостерігати, як повзе промінь по килиму, наближаючись до подушки, промінь, наповнений хороводами золотистого пилу, що пливе неначе Державний академічний хореографічний ансамбль «Берізка», та дочекатися його, сонячного, і прийняти, поклавши сонце на повіки, ніби ватки з цілющим чаєм, та піти тим променем, мов сліпий, з заплющеними позолоченими очима за руку з дідусем...

— Через дорогу із закритими очима ходять тільки справжнісінькі йолопи. А якщо він заґавиться? — вказуючи на Яшу, каже бабуся. — Ти навіть відскочити не зумієш. Чи не будеш бачити — не знатимеш, куди. Якщо він забув взяти тебе за руку, що ти повинен робити? Га? Я вас обох запитую.

«Мабуть, — думаю я про себе, — я повинен взяти його за руку».

Та Яша мене випереджає:

— Напевно, якщо я забув, то він мусить взяти мене за руку.

— О господи! Ні! — каже Соня. — Вони-таки зведуть мене достроково... Хто — взяти?! Якщо ти, скільки ти вже живеш на цьому світі, і ти про це забув, що ти можеш вимагати від малолітньої дитини. Він мусить?! Він — я тобі кажу, ти мусиш стояти й не рипатися. Що б він не робив. Стоїть — стій, йде — все одно стій. І стій доти, аж поки він не згадає, кого йому довірили, і заради кого він живе, і не повернеться за тобою. Ти зрозумів?

— А можна, я братиму Яшу за руку першим?

І Яша не встиг ще висловити задоволення моєю самостійністю, як Соня в серцях сідає на табуретку.

— Ні, — каже Соня комусь вгору. — За що мені ці муки... Він перший. Чуєш, що вже каже твій нещасний онук, який втратив надію? Ні, золотко моє, твій дідусь ще не вижив з розуму, і памороки йому ще не одібрало, вони не дочекаються. І допомагати цьому не треба. Він перший! Мовчи, й ніколи цих слів не говори. Інакше я вас обох з дому не випущу. Стій! Чекай! Ти чуєш?!

Через дорогу доводиться йти не як сліпому. Зате відразу ж з бордюру я заплющую очі. І тепер всім зрозуміло, чому такого великого хлопчика ведуть за руку. Хоча насправді це не головне. Головне — цікаво. Ідеш, очі заплющені, машини поруч наїжджають, вітерець обдуває та іноді доносить чудесний цукерковий запах з «Харчових концентратів». Там на нас чекатиме дядько Льова й поведе до себе в кабінет, і поки вони з дідусем розмовлятимуть, я дивитимусь на рибку в схожому на кулю акваріумі. Золота, із золотим же, як газовий шалик, хвостом, точнісінько як на картинці, справжня.

Що ж мені попросити ще?