Таємниця дому

— Нічого, — каже Яша, коли ми, надивившись, виходимо з «Казки». — Буде й тобі залізниця. Збирай, до дня народження якраз назбираєш — буде і це, і дещо ще... — загадково каже Яша. І простягає «Білочку».

Невже він має на увазі будинок, той, шоколадний?!

1941-й. Німці підходять до Полтави. Яшу, до того часу начальника міського відділу торгівлі, кидають на евакуацію, призначають начальником евакуаційного пункту «Полтава-Південна». Потрібно було вивозити верстати, та не вистачало вагонів. Для потреб евакуації реквізували всі автомобілі, мотоцикли, гужовий транспорт. І люди бігли, як могли. В місті знали: фашисти в перший же день розстрілюють тяжкопоранених, душевнохворих, комуністів, циган. І, звісно, євреїв, всіх — і дітей.

Назавтра відправляли літерний. І Яша шепнув двом своїм друзям, директорам магазинів:

— Завтра до шостої ранку приходьте на вокзал, та лише з маленькою валізкою, лише з однією валізкою. — Попередив ще раз: — Дві сім’ї я посаджу.

Цим составом відправляли керівництво. Гарні вагони. Охорона. Літерний. А головне, не можна було чекати.

На ранок він вийшов на перон — і йому стало зле. Ні, кожна сім’я прийшла лише з однією маленькою валізкою, та родин було двадцять, спрацювало те саме радіо, без якого і народ не народ. І Яша не став з’ясовувати, голосити, хапатися за голову, а посадив всіх — до провідників, на третю полицю та в тамбури, в четвертий вагон, де їхали вже шофери та інші прихвосні. «Й лише одна мерзотниця посміла обурюватися, та я сказав, що зараз перевіримо її евакуаційний лист, то вона й замовкла. Посадив всіх».

Торт привіз один з тих, кому Яша шепнув щодо літерного. У Сибіру він став директором кондитерської фабрики. Довго не міг нас знайти. А тут випадково дізнався, що ми в Києві, та через «стіл довідок» розшукав...

Яша про це не розповідав. І я нічого не знав. Почув від дядька. Зовсім недавно.

І згадав про іншу розмову, тоді незрозумілу.

Ми сиділи на кухні. Яша підшивав бабусі спідницю. Соня розсипала по столу гречку. І вони згадували Чкалівський патронний, 545-й і Саратівський, 614-й та нафтозавод, теж номерний, військовий...

— А-а... — поміж ділом зауважує Яша, розглядаючи шов. — Патрони, що патрони... Якщо я й зробив щось у житті, то ці двадцять родин.

— Добре, хоч один знайшовся вдячний. — Соня розглядає підозріле зерно та відкладає його убік.

— Чому один, а Льова?

— Льова? Як на мене, ти йому більше робиш, ніж він тобі. Де б він був зі своєю Азочкою, якби не ти? Ти ж побував у Полтаві. І що? Є там євреї?

— Вони вірмени, — каже дідусь, дошиваючи Соні спідницю та відкушуючи нитку.

— Вірмени, євреї, яка різниця. Що вони — в паспорт заглядали? Азку б взагалі відразу, як циганку. А ти... Дали цукерочку, налили сорок бочок арештантів, і він раденький. Радій, це грошей не вартує.

— Гаразд, — каже Яша. — Міряй.