Злата

1

Зазвичай бабуся поправляє на мені шарфик, якщо це взимку, та каже, щоб йти не по калюжах — навесні чи восени, та зараз травень, майже літо, і ми з Яшею повдягали костюм і костюмчик, дуже подібні, коричневі, тільки у Яші двобортний, зате у мене з чортової шкіри, і туфлі в тон, тільки у Яші чеські, зате у мене «Скороход», і все схоже інше, як, наприклад, краватки, тільки у Яші зі шпилькою, а у мене — просто. І два носовички — випраних і випрасуваних, що вручаються Яші.

— Цвай-пара! — каже Соня схвально, переводячи погляд з мене на Яшу, й раптом схоплюється, біжить на кухню і виносить нам по чашці компоту на доріжку. І хоча ми вже вбрані, проте сідаємо та п’ємо. На третій день компот із сухофруктів — це щось з чимось, навіть без Златиних коржиків, які тут же і з’являються.

І ми обидва п’ємо, п’ємо мовчки, зосереджено, щоб не забризкатися.

Компот, між іншим, Соня теж робить за Златиним рецептом, де головне — правильно вибрати сушку: обов’язково цільні груші, чорнослив, великі цукристі родзинки, і яблука не замучені, найкраще антонівку, і додати лимонну цедру або сік та справжній мед.

Та хіба тільки компот? А холодець з півня, а коржі з маком, а сніжки? Хто навчив? Злата. А підсинювати Яшині білі сорочки, а вивішувати подушки на балконі в мороз? А качка в гусятниці, а вируюча печеня в горщиках, а варенець, а млинці зі сметаною, а вершкове масло на кінчик клізми для дитини…

Я прислухався до кухонного хору, до голосів, що перемежовуються брязкотом, шипінням та бульканням, і мені здавалося, до бабусиного і маминого додається не тільки Пупчине нявчання, а й ще чийсь голосочок, бабусиної мами чи маминої бабусі, а може, й Яшиної теж «мами» — так він її називав.

Для мене ж голосок цей понад півстоліття залишався безіменним. Побічно відчутним в рецептах, способах випрасовування носовичків та слівцях стандартного євронабора — «цимес, тухес, шлимазл», що несамохіть вилітають та пурхають удома.

Свого батька Соня згадувала охоче. Величезного зросту. Красень. Управитель маєтку. Вихрест. А от про маму говорити не хотіла, навіть питань не любила. Не розповідала. По імені не називала. Ну що ж, думав я, ні то й ні. Правду сказати — і не думав, і не запитував. Злату я не застав. Хоча стверджувати, що ми розминулися, я теж не можу. Її не стало у травні, а я народився в жовтні того ж, 1955 року. Мені здається, я відчував, як вона заносила Нелічці котлетки, свіженькі. Підсмажені щойно, свіженькі, з цибулькою та білою, на молочці, булочкою. Заносила, годувала маму, обережно торкалася живота. Теж чекала, теж турбувалася і переживала.

2

Скандал був жахливий. З криками на весь будинок, на всю вулицю, коли Соня забувалася, і скло на вікнах, і диктова перегородка, що відокремлювала кухню від спальні, тремтіли та вібрували, аж раптом, отямившись, переходила вона на шепіт, хвилями, ніби хтось різко крутив ручку «гучності»: праворуч-ліворуч, — й здавалося, все, відрепетувалась, а старечий голосок знову?

— Що я такого сказала? — плаче голосок. — Що я такого?

І Соня (ручку вправо):

— Що?!! Вона ще питає! — Знову, задихаючись від обурення (ручку вліво): — Ти ж мене в труну! В могилу! Ти всіх нас…

І в будинку прислухалися, чекаючи на нову хвилю криків і прокльонів.

Мама була вагітна мною. І зараз мені здається, що я теж чув ці крики і тремтіння. Ми лежали за диктом, прислухаючись, а вали валили, Соня металася — аж раптом там щось впало, дзенькнуло глухо, — і я, знаючи фінал, захлинувся від страху, але там заридали вголос, заплакали, а мама навіть сльози не зронила, їй на збереженні хвилюватися не можна.

Ні, це, слава богу, не була лінза від телевізора, який придбають лише через три роки, це був бутель з наливкою, яку, звісно, шкода і нині, а ще рік тому не було жалко, бо я нічого не знав ані про цей скандал, ані про мою прабабцю Злату, бабусину маму й мамину бабусю. Зараз же я не тільки чую, а й бачу, як зіщулилася в кутку старенька, котру хльостають криками і пошепки. А втрутитися, на жаль, не можу.

Через місяць після скандалу 13 травня 1955-го Злати Яківни Грінберг не стало. Її ховали звідси, з дому на Жилянській, і поклали, напевно, як годиться, з табличкою від невтішних дітей та онуків, проте ані мама, її онучка, ані мамин брат — в похоронах участі не брали й не знали, де її поховано, і жодного разу не ходили туди, бо Соня заборонила, заборонила категорично, і усі скорилися.

3

Про те, що у бабусі була мама, я якось не думав. Навіть, коли стало очевидним, що справжнє Соніне прізвище — не Алексєєва, а Грінберг, і по-батькові не Михайлівна, а Мойсеївна, я все одно називав бабусю Сонею, а не Сурою, бо це її дратувало до найостанніших днів.

Я пригадав, що в середині 60-х, коли старенькі взяли мене з собою до Кисловодська, бабусю біля входу в бювет впізнав якийсь дядько, вигукнувши:

— Сура! Грінберг!

А бабуся спалахнула, закричала, що «знати його не знає, і нема чого приставати до незнайомих людей». Він знітився, заходився доводити:

— Як же… ми ж… Я син Білецького, ви у нас шили пальто, і костюмчик електрик, пам’ятаєте? Я пам’ятаю…

Тут Яша, побачивши бабусин стан, втрутився та прогнав його, ошелешеного та, як з’ясувалося тепер, незаслужено скривдженого.

І був 1957-й, коли з академії, де навчався мій батько, вичистили всіх на «-цький». Він і зараз пам’ятає їхні прізвища: Ветвицький, Семидоцький, Шехоцький, Хруцький… Вичистили за «підозру в прихованому єврействі». Тоді ж ходив за ним особіст Максимов та все чіплявся:

— Зізнавайся, Черепанов, адже ти одружений з єврейкою!

— Ні, — відповідав батько. І твердо повторював: — Ні, з росіянкою.

І боявся, що той зажадає документи, свідоцтво про народження. В якому, хоча і було вже записано, що мати — Софія Михайлівна Алексєєва — росіянка, але тато ж, Яків Ісаакович Бедеров, єврей. А батько в анкеті писав — Ісаєвич, а не Ісаакович, і теж — росіянин. Це було достоту підробкою, підтасовкою, за що відрахуванням не обмежилися б, справа вимальовувалося навіть не кримінальною, а політичною.

Що вже казати про 1955, про ранню весну з невідомою ще нікому відлигою, коли Злата вийшла у двір та, розбалакавшись з бабою Хаєю, мабуть, не маючи нічого поганого на гадці, сказала:

— Ой, та кого ви слухаєте, яка вона Алексєєва, вона — Грінберг, як і я.

І Соня це почула. Вже наступного дня, від Цаповецької, в особах. І про те, як баба Хая тут же донесла це Тарановій. А та примружилася. Й навіть якщо врахувати, що Таранови тимчасово не «стукали», — ходили будинком такі чутки, — де гарантія, що завтра вона чи він не напишуть? І не почнуть копати, і не дістануть, не доведи господи, з полтавського чи чкаловського архівів документи на Грінберг, по-батькові — Мойсеївну, на ім’я — Сура?

І далі що? Кисловодськ? А там вже інші паспорти, несхожі, ті, що виправив бабусі та дітям Вася Орлов, дідусів друг, начальник міліції. Виправив ще в 1946-му, коли про «справу лікарів» й гадки ні у кого не було. Виправив, немов відчував. І далі?.. Що?

4

— Сьогодні — тринадцяте, — каже Яша, і бабуся киває.

— Шість років. — каже Яша. — Поїдеш?

Бабуся не відповідає. Ніби не чує.

— Ти уявляєш, вона мені кричала: «Не треба було зачіпати». Ні, ти чуєш? «Не треба було зачіпати». Я зачіпаю. Кого? Оцю торговку? Я?! Неначе тут не знають, хто вона і що вона?! І що я сказала? «Кіт у чоботях». Велика справа. Я ж не сказала: торговка чи сука паршива, або поліцайська сука? «Котигорошко»! Що ж тут такого? Що я сказала? Якщо у неї підбори довші, ніж ноги. І все, що вона не вдягне, — як на небіжчикові. Що я, для когось відкрила Америку? Чи я мушу принижуватися, підлабузнюватися? Перед ким? Хто вона така?! Дружина кербуда. Агіцин паровоз! Я наживаю ворогів! Таке сказати! — продовжує Соня обурюватися, але вже за інерцією, не розпалюючи та не накручуючи себе, і Яша мовчки киває, погоджується.

— Після обіду поїду, — каже бабуся. — «Я чіпаю»!..

5

Тепер я знаю точно: ті, кого вже немає з нами, продовжують своє перебування тут, у будинку, бо сумують та їм хочеться подивитися на дітей, і онуків, і правнуків. Ось і Злата, напевно, вигладжувала невидимою праскою примарні носовички та, поскладавши у стосик, ховала в шафі. Чи розпотрошивши роздобутого Яшею дунайського оселедця, вибирала для мене шматочки без кісток та прикрашала ними масло на бутерброді, підклавши тихенько на тарілку поряд з бабусиним, реальним. Чи бігла на кухню, щоб першою винести нам компоту, дві чашки, нехолодного, перехопити на доріжку. Всі знали: Златин компот із сухофруктів — це «щось з чимось!» Та хіба ж тільки це?! А гоголь-моголь з какао?! А яблучко натерти на дрібній тертушці та для ніжності посипати корицею? А качанчик, капустяний, мені, гризти…

Ну то й що, що не поминали. Таким було життя. Зрештою, хто Соню всьому навчив, як не вона.

6

Златину могилку я все ж таки знайшов. Шукав і на Байковому, і на Берківцях, а виявилося — поховали її на Куренівському, закритому з 1957-го. Споріднене походження я довести не міг, але люди допомогли, відчули, напевно, що я мушу, зобов’язаний знайти.

Все навколо заросло. Плита похилилась, коріння якихось непомітних дерев витиснули, підняли її, й накладна мармурова табличка в центрі плити пішла тріщиною, кутик відколовся якраз там, де був напис «від невтішних дітей та (тріщина) онуків».

Зрозуміло, що ділянку ми облагородили, плиту поправили. І табличку склеїли так, що тріщина практично зникла.

— А твоя мрія здійснилася? — запитав голосок.

— Яка?

— Ти що?! Німецька, імпортна електрична залізниця! Хто гроші збирав вранці? І я давала. Тобто наказала Яші, щоб пам’ятав: як усі.

— Так це твої десять копійок? А я думав…

— Що? Які десять копійок! Я сказала: карбованця, карбованця давати. А вони й тут?!.

— Та ж ні! Деномінація була. Це держава змінила. Яша…

— Що Яшка? Як був тюхтієм… Сурчині підступи. І не кажіть мені! Рідна дочка… Боже, вона зачіпає, а все на мою голову, — заголосив старечий голосок.

— Хто зачіпає? Ні, вона знову? Яшо, ти чуєш?! Яшо!

Яша киває.