З післямови

«Так, — сказав дядя Саша, проводячи долонею та пробуючи фактуру тканини, — макуха, барак… Чкалов, я пам’ятаю…

Батько знайшов нас, і ми переїхали до гуртожитку сільгосптехнікуму, на перший поверх, в маленьку кімнатку, на вісім метрів. Два ліжка, шифоньєр. А головне — пічка. Це було за щастя, бо люди жили в бараках, в холоді, а у нас була пічка.

І ось одного вечора — стукіт у двері. На порозі — Маруся (Соніна сестра), з двома малими дітьми. Стоять, змерзлі, плачуть. Що таке? Отримали ордер на вселення, як евакуйовані, на ущільнення, в один будинок. Прийшли, а господар на поріг не пустив.

— А, жиди, — каже. — Пішли геть!

І вигнав. Він тут начальник, працює в міліції…

— А ордер показували?

— Я не встигла. Він почав кричати…

— Гаразд, — сказав Яша. — З’ясуємо.

І назавтра пішов до нього, з ордером, поговорити, пояснити. А той знову, з порога: «ущільненню не підлягає, жиди, сволота…»

— Гаразд, — сказав Яша. І в міськкомі пояснив, що «евакуація, як частина сталінського мобілізаційного плану, є законом військового часу, за невиконання якого…»

Наступного дня міліціонера відправили на фронт. І Марусю з дітьми вселили на звільнене місце.

Та минув місяць — і знову плач під дверима. Знову Маруся. Стоїть з дітьми, з валізкою.

— Прийшла, каже, їм похоронка. Не можу… Боюсь…

І тато знову клопотався, влаштовував».