Лялькова комедія

Ми йдемо повз лялькового театру. В одній руці у мене коробка з новими сандаликами, в іншій — «півник». Можна не поспішати, а Яша прискорює кроки… Раз на місяць Яша приходить додому пізно.

— Ну що, — запитує Соня. — Як відбулося?

— А-а… — каже Яша. — Лялькова комедія. Нема про що говорити. Базіки…

Слова ці вимовлялись без особливих емоцій, і я не замислювався про те, чому Яша щомісяця ходить до лялькового театру на одну й ту ж саму виставу, ходить без задоволення та розповідати не любить. І мене мама водила, і мені ці вовки-зайці не сподобалися. Але я б назвав спектакль інакше — не «Базіки», а «Пискуни», бо зайці та вовки верещали істеричними жіночими голосами, мов той нещасний Кіт в чоботях, якого грала товста тітка з вусами, і усім було видно, що кіт — тітка, товста, немолода, писклява.

Яші не хотілося розповідати, та Соня вимагала. І він говорив, говорив, Соня підливала, обурення наростало, миготіли якісь «Галини, Поліни, Сегути». Вовки, зайці. Та вискочка Шкловер виблискував кощієвим оком — вузівським значком. (А Яша такого значка не мав.) І дикт вібрував, бубонів, навіваючи сон… Згодом я дізнався, що йшлося зовсім не про ляльковий театр, а про засідання парткому. Яків Ісакович Бедеров в партійних лавах нижче члена бюро не опускався і в міністерстві, і в артілі інвалідів, а в Чкалові дійшов до заступника парторга ЦК ВКП(б), і цього було цілком достатньо, щоб пояснити, чому місця відправлення релігійних культів він обходив десятою дорогою, і повз будівлі колишньої синагоги, а тоді — Центрального театру ляльок ім. В. І. Леніна (що на розі Рогнединської і Шота Руставелі), дідусь проходив, відвертаючись і прискорюючи кроки…

Дуся, двірничка, ходила до церкви. Щонеділі, з ранку, одягала білу хустинку і йшла.

— Молитися ходить, — сказала Надька. — Знаєш кому?

Я не знав. І не знав, що означає «молитися».

— Бога просить, — сказала Соня. — Сама споїла, а тепер бігає.

Не думаю, щоб я що-небудь зрозумів. Бог?.. Хто його знає… Десь на глибині виблискувала золота рибка. А Надька казала — на небі живе… Але бігати кудись, просити когось… По-перше, можна самому накопичити, або вистругати. А по-друге, хіба ж я жебрак якийсь?!

У бабусі до нього — своє ставлення. «Добре… — каже вона. — Покажіть мені його! Чи не можете? — Соня знала, що каже. — Не можете… Ховається від людей… Звісно, таке допустити! Я розумію, війна. А Володю за що? Кінь вбиває людину. Не вовк або лев, а кінь. Ні, гірше: лошатко-жереб’ятко вбиває дитину. Де таке бачено? За які гріхи? Що він бачив у 12 років?!»

Ні, до жодної церкви Соня ніколи не ходила. І дітей виховала так. І хоч мені, коли я йшов на іспит, навздогін шепотіла: «Шма Ісроел…» І на мою цікавість відмахувалася: «А-а, це по-циганськи». І продовжувати не хотіла. Ось і Яша ніколи Його не згадував, не божився, а замість молитви лизне великий палець біля зап’ястя (те саме місце, куди Соні торговки капають сметану на пробу) — лизне та іншою долонею зітре, і так тричі, пояснюючи, «що так бабуся робила на здоров’я, на щастя». І я не замислювався, навіщо та який у цьому сенс, і про яку бабусю йдеться — втім, не про мою Соню точно. Отож і Яша — відповідальний працівник та партієць — до небесного відомства не належав, в суботу працював, їв все без постів і кошерних заборон. І жодних церков разом зі мною не відвідував, більш того — оминав. Та яка, власне кажучи, релігія, якщо за це грозило: «мінімум — сувору догану по партійній лінії, це мінімум, або ж, не зважаючи на ордени, — покладеш квитка, та під зад коліном».

Тим більше, «Бога немає — якщо ракета полетіла».

Проте двічі на рік…

— Що ти коїш?! — шепотіла Соня за перегородкою. — Ти думаєш, підняв комір, і тебе не впізнають?! Ти думаєш, брязкальця тебе врятують… Ти забув, хто ти такий! За одне це слово вони тебе відразу зненавидять ще більше. «Він мусить»… А діти? Яке просування? Яка майбутність — син сіоніста, борони боже. Подивися на дитинча — таке хворе. І ти хочеш залишити його без шматка хліба?

Та Яша, опускаючи нижче криси капелюха, казав:

— Ти ж розумієш — я мушу. Хоча б двічі на рік. Ти ж розумієш.

Розмова на цьому закінчувалась. Яша піднімав комір і йшов, як з’ясувалося тепер, до синагоги, але не тієї, де був ляльковий, а на Поділ. Двічі на рік. І бабуся чекала на нього, визираючи у вікно. І не лаялася, і не запитувала ані про що, коли він повертався. Я не пам’ятаю, чи сідали старенькі пити чай, розмовляли чи мовчали, чи лягали спати раніше. Пам’ятаю тишу.