З післямови

У характеристиках, виданих Яші і на 404-му, і на 545-му, немає жодного слова про нещадність до ворогів, про залізну руку. Не був він ані лектором, ані пропагандистом. «Політично грамотний. Справі Леніна—Сталіна відданий. Принциповий, відповідальний…» Остогидлі, нічого не значущі слова. Й лише в характеристиці парторга ЦК на шістсот чотирнадцятому (патронзавод в Саратові) вище червоного розгонистого підпису читаю: «діловий керівник».

— Я не пам’ятаю, — казав дядько Саша, — щоб батько комусь погрожував чи агітував. Він відразу ж приступав до справи, тобто з’ясовував спочатку, в загальних рисах, потім детально, що необхідно, чому неподача патронів та чим він може допомогти конкретно. І допомагав, і ретельно розбирався, що завадило, відокремлюючи при цьому базік і нездар, рішуче замінюючи на працьовитих, досвідчених. «Тямущий». Це слово батько любив. Цим все сказано.

А я думаю — не все.

«Людей треба підгодувати». З цих трьох слів Яша виділяв дієслово. Не «людей», зауважте, не абстрактний заклик до гуманізму. І навіть не план-закон, вшитий в його свідомість прислівником «треба» та розстрільною посадою. А — «годувати» — найпершим обов’язком сімейної людини, годувальника. Не бити, не любити, а годувати, вкладаючи, як бабусі та прабабусі, як годує мама, тобто, природно, але і якісно, зі знанням справи, майстерно, так в ідеалі, як, припустімо, організовано в Раю. Тому що «не хлібом єдиним живе людина», а робітник оборонного заводу — тим більше. Не кажучи вже про сім’ю, не кажучи вже про онука.