В тітки Валі

В магазин до тітки Валі ми сьогодні йдемо в справах: купувати сандалики. Так-так, в неділю.

— Вони працюють. Для плану, — каже Яша. — Пів відсотка недобрали. А завтра вже перше число. Ти ж розумієш, Софо, — премія, перехідний прапор під загрозою!

— І як вони на цьому «ге» його роблять, не збагну? Хто прийде, хто купить?

— Їм дали трохи ризької продукції. Для плану. Валя сказала, буквально двійко пар. А не вистачить, то що вдієш, самі продавці й докуплять, а назавтра — повертатимуть. Завтра вже перше число, новий місяць. Ну?!

— Лялькова комедія! Чесне слово!

Й ми йдемо. Сандалики мені потрібні, як повітря. Влітку ми знову поїдемо до Пуховки, а там без сандалій дитині кроку ступити не можна, пісок так і пече, так і пече, мов розжарений. Я знаю, які потрібно, такі, як у Аліка, з трьома перетинками, а не з однією. З однією — це у дівчат. Я вже сто раз бабусі пояснював, як правильно, а які дівчачі. Дідусь теж знає, але він мені купить на виріст, а вони будуть бовтатися, й доведеться докладати вати, як в галоші на валянки, щоб не спадали. І в них гірше бігати, бо спадають, дуже соромно, коли спадають, і вата вивалюється.

— Ось, — каже стиха тітка, — я для вас залишила. Це ризькі.

І дідусь, благо, що в магазині нікого, крім нас, немає, й можна не боятися, що ще якась відвідувачка побачить та почне запитувати про такі ж, а якщо їй скажуть: «це остання пара», то надокучати, кажучи, що «якщо вам не підійде, ми заберемо» та натякаючи тітці Валі, що «мені ваші штучки відомі, що у неї самої брат в ОБеХаеСеС, що вона й не таких виводила на чисту воду», — тобто нахабно, завзято набридати. Й доведеться брати, платити, нести додому, вислуховувати від бабусі і назавтра мати мороку йти та обмінювати. Яша дає мені правий, а другий — лівий — починає м’яти, дряпати нігтем по шву.

— Прошиті?

— Ризькі, — повторює тітка Валя схвально, і дідусь стримано киває, мовляв, ризькі, зрозуміло, що не Одеса та не Єреван.

Сандалик мені завеликий. Я натискаю зверху, там, де має бути великий палець, і здається, його немає взагалі, його ампутували, така велика яма, соромітна, бо вата теж провалюється, й видно. Таке носять малі. А я вже великий. Мені п’ять, шостий. Це означає — вже великий.

— А «Скорохода» немає? — запитую я тихенько у Яші, та тітка все чує. — Який розумний хлопчик! — дивується вона, і тут же, схаменувшись, додає, мовляв, що ж тут дивуватися, і дивиться на дідуся. — Не завеликі? Є на розмір менше.

Дідусь розминає лівий сандалик, дивиться на мене, знову мне.

— За літо зносить… Принесіть, Валечко, двадцять восьмий.

Та гладить мене по голівці.