1985-й. Перебудова. Я щойно повернувся з Пітера, де нас — викладачів економічних дисциплін — перенавчали на новий лад. Я щасливий. По-перше, все логічно, конкретно, має практичне застосування. «Основи бізнесу» — мій курс. Цікавий. Є що викладати. Не ховаючи очі, не уникаючи відповідей. Скоро мені виповниться тридцять. І скільки ж сил і часу пішло на балачки! Тепер буде що сказати. Я зможу заохотити, виховуючи грамотних, тямущих керівників.
Відчитавши лекції, я біжу в «научку». Біжу повз парк, поспішаю. І все ж я повертаю праворуч. Десять хвилин у мене є. І я піду по алеї, напівзасипаній, а ще краще — по листю, вбираючи дух, шарудячи і посміхаючись.
Знайому потилицю я побачив здалеку. Яша сидів на лавці, і сива голова його висвічувала сріблом на тлі осіннього золота. Я пішов навпростець, по листю.
І, підійшовши ззаду до лавки, побачив поруч з шкіряним плечем (хто б це міг бути?) — півкулю абсолютно лисої голови... Блиснула сережка!
— Та це ж дядько Коля! — мало не скрикнув, та стримався, прислухався...
— ...«Змійок» немає. Ніде. «Блискавок» — скільки завгодно. А «змійки» — зненацька зникли. Третій квартал під загрозою. Ні, за обсягом я перекрию, за рахунок пакетів. А по номенклатурі? Що? Чому перебої? Евакуація, не дай боже? Чи вони цукрові? У Льови, — ви знаєте Льову, з «концентратного», — всі льодяники скупили. Може, зі «змійок» теж навчилися гнати? Що вони собі думають...
А так все, слава богу. Квартира на Артема, в центрі, як Софа хотіла. Кімната — вісімнадцять з половиною метрів, кухня — вісім з половиною, три двадцять, ліфт, балкон, сонячна сторона. Останній поверх — щоб ніхто не скакав на голові. Все, як Софа хотіла. Поруч — гастроном, Сінний ринок, дорогувато, звісно. Скаржитися гріх. А «змійки», виявляється, проблема. У Києві — немає. Жоден завод не робить. Хіба можна сподіватися на фонди?!
І діти, слава богу. Син має орден від Насера. Онук — кандидат наук, викладає в торговому інституті. Правнукові, нівроку, вже рочок. Моторний, наздогнати не можу. А здоров’я... Гречку в діабетичному отримуємо регулярно. Працюю там же. Ні, Боря пішов — на вагоноремонтний. Вчора розмовляв з ним. Гусениці для танків — будь ласка, а щоб лінію десь поставити, маленьку, угорську... «Змійки» робить Харків, телефоную.
— Не можу, каже, Якове Ісааковичу, не ображайтеся, слово честі, не можу. Все забирає Москва...
Яша говорив, а маленький Коля кивав шанобливо. Старенькі вони стали. Шиї стирчать.
Обіймаючи, вітаючись, й одразу ж прощаючись, я нагадав, що чекаю восьмого на свій ювілей. Все ж таки, тридцять, не жарти. Просив раніше. О п’ятій я вже вдома.
І Яша кивав:
— Звісно, до п’ятої.
І, мабуть, коли я побіг далі, розповів дяді Колі, що він приготував для онука.
— До кінця кварталу, — розповіла мені потім Соня, — залишалося чотири дні, цех практично зупинився, план з виробництва гаманців та косметичок горить, підсумки соцзмагання по главку, грамота міністра, перехідний прапор — все було під загрозою. І Яша узяв дві валізи — одну в другу — та поїхав до Москви, за «змійками», вибивати фонди.
І через день повернувся, привіз.
— Ти уявляєш, — він мені каже: — Чотириста, і закриваємо все по накладній. Ні, ти можеш собі це уявити?! Я заходжу з київським тортом, як людина до людини. А той, побачивши торт, з порога: «Чотириста! За що?! За мої ж «змійки»?»
— Тихіше-тихіше! Що ти так хвилюєшся. Мало сволоти?
— Ні, але яке нахабство! Яка ницість! Через таких весь народ ненавидять.
— Яшуня, гаразд, — киває Соня. — Та хай воно горить. Заспокойся.
— Я йому дав: «Шкода, кажу, хотів вас пригостити, а доведеться нести прокурору».
— Так і сказав?! І що він?
— А що він може, діляга паскудний?! Він відразу зрозумів, хто я і що я! Черконув. Викликав: «Видайте».
— А машина? Вантажники? Тобі ж категорично!..
Яша мовчить. Йому важко говорити. І що скажеш? Звісно, довелося брати таксі. Але й так натягався, і нерви попсував.
Квартал закрили з плюсом. На 100,2 відсотка. Однак грамоту Яша не отримав. Через тиждень після приїзду, в цеху накату йому стало зле. «Швидка» відвезла до кардіології на Рейтарській. Ліфт не працював. Він піднявся на четвертий поверх, сів у крісло та заплющив очі. «Що ви хочете, — сказав палатний. — В його віці четвертий інфаркт...»
Сталося це в полудень, 8 жовтня. І я не відчув, не знав, приймав вітання на кафедрі та, лише влетівши з оберемком квітів в квартиру, — мама відкрила, — раптом все зрозумів та плакав, як дитина.