Евакуаційний лист

Сьогодні 29 вересня. Я вже майже дописав цю історію, й тут в інеті вискочило: «евакуація з Полтави», — спогади єврейської дівчини, випускниці 1941 року. «Все моє придане, так казала мама, пішло за евакуаційний лист. Нечувані гроші: 16 тисяч карбованців — за евакуаційний лист, за перепустку з міста». Я прочитав ці рядки, перечитав ще раз. Адже сьогодні річниця Бабиного Яру, подумав я і зрозумів: кінця цьому не буде. Думка, ця підступна думка підійшла й сіла навпроти. І я вже усвідомлював, що не зможу знайти документи, які підтверджують, що начальник евакопункту Полтава-Південна не був причетний до ґешефту з евакуаційними листами, що Яша не мав до цього жодного відношення. А, отже, вся моя розповідь — і порятунок родин, і нагодовані робітники, і знаки пошани, увесь цей сонячний пил...

Мені не хотілося домислювати цю думку. Я гнав її, але цілий день вона не відпускала мене, вона приходила та сідала навпроти. Я не хотів братися, я відкладав, я очікував від неї підступу, якихось хитрощів, скажімо, «...нащо відразу переживати, я ж знаю вашого діда. Напевно ж, він не вимагав, не змушував, викручуючи руки, мовляв, «я зараз пропоную за 5 тисяч, а завтра ви принесете 10, та буде пізно», а якщо і брав, то не собі, «ви ж розумієте, я не собі, і наді мною є, і так м’яко натискаючи: — Я вам, саме вам...» Я боявся якогось побутового пояснення, якоїсь життєвої мудрості. «Ну що вдієш, такий народ, і ті, що несли, і ті, що брали, і як вони тягнуть один одного і один у одного, тягнуть, де можна і де не можна, ну що ж, нічого, так було і так буде, такі вічні ці..., вибачте, євреї...»

Так минув день, і вечір, а на ранок я розповів про це батькові. Усе, від початку до кінця, і про евакуаційний лист.

Батько відповів не одразу. А я став доводити, що оце ж, де тоді ці гроші? Спадщини старенькі не залишили: ані золота, ані хутра, ані машини, ані дачі. Мішок рушників, перстеник з осколками і сервіз «Мадонна» виробництва НДР? Дві тисячі карбованців на книжці?

— Може, все це під час війни й пішло? Чи згинуло в 1947-му при обміні?

— На що пішло? На харчування? Навіщо? Яша завжди заробляв добре. А розтринькати? Жили вони скромно, мама нічого такого не згадувала. І про обмін грошей Яша знав заздалегідь, від Орлова, того самого, і встиг обміняти, навіть хвалився, пам’ятаю: — Я жодної копійки не втратив...

— Авжеж, скромно... А пальто з полірованою норкою? — втручається в нашу розмову зрадницький шепіт. — А своя косметичка, а Проц, найкращий київський кравець? А богемський кришталь? А щороку в санаторії? А вступ до вузів — і мама, і дядько? Що, хіба не правда? — лізло в мою дурну голову, і я не знав, що сказати, як відповісти.

— Але ж мама ніколи не брала, навіть квіти і цукерки боялася, — прийшов мені на допомогу батько. — Вона була вихована чесною, й дід був чесним. Я пам’ятаю, як він кричав Соні, пошепки, звісно: «Я їм відразу сказав, я на махінації не піду! — шепотів він, зриваючись на крик. — За наклеп — відповісте, я вас, я вам...» І бабуся: «Тихіше-тихіше... Заспокойся, що ти, всі знають тебе, заспокойся, піди до Крижанівського, поясни, занеси йому пару сумочок, гаманця, занеси...»

— Атож! Занеси! Звісно...

— Ти би їх бачив: зроблений з тканини чи із шкірозамінника, інваліди виготовляли їх з обрізків, і коштували вони копійки. Що це? Хабар? Дрібний подарунок?

І на це не тягнули, так, як мовиться, щоб не з порожніми руками.

І проїсти не могли. Яша любив поїсти, але вдома, домашнє. Ікри у нас і на свята не було. Холодець — так, оселедець — так. Ну, шпроти, баночка... Чи купувати другу, вже вирішували, радилися. І не пив. Ром в барі простояв двадцять років. Одна-дві пляшки пива в неділю...

І до санаторія їздив один, бабусю не брав, один, по пільговій, по десятивідсотковій, я вже розповідав...

— А вступ?

— І мама, і Саша вчилися на «відмінно». Ну, що ж, трошки міг і дати, швидше за все і дав, бо, незважаючи на паспорти, все ж видно, дав, мабуть, щоб не копали чи не рилися в біографіях, не ставили, як Максимов тобі, зайвих питань. Але що дав? Допоміг з пільговими путівками. За мене ж, золотого медаліста, теж. Адже так? Але ви ж дали трохи? Га?

— Знаєш, — промовив батько, — я все ж таки думаю, що дід не брав. Він був, мені здається, чесною людиною. І він, і мама вірили в ті ідеали, вірили щиро і принципово. Ні, він не брав. Так і напиши. Ну, і поясни, звісно. Адже ти не брав, і коли викладав у вузі, і потім? — І подивився на мене скоса.

— Не брав. Зі студентів — ніколи. На держслужбі теж. Хоча і працював лише рік. Якби більше... Хто знає. А в бізнесі: як тут відрізнити лихву від заробітку? Та ні. Практично не брав.

— Отже, і дід. Не турбуйся.

— А до чого тут дід? Путівки, гаманці... — думка хмикнула. — Ну, не він, так інший. Що це змінює?