Біля вікна

Так, такі справи… Така натура… І були для неї замалими і кухня, і двір з сусідами, і цех накату, і навіть примірочна в самого Проца… Замалі та затісні… І життя, часом здавалося, було не в радість, і не те щоб хтось утискав, і начебто гріх скаржитися: дім — повна чаша, і діти, і Яша, і я… Та все ж чомусь хотілося жаліти і себе, і всіх, і журитися, тужити… Та сльози приходили не відразу.

Слід було сісти з кицькою біля вікна та, прилаштувавши сітку на батарею, наспівувати про що-небудь невеселе. І дивитися туди, куди дивиться, не усміхаючись, Пупка, ніби знає щось таке про життя, проте мовчить, не хоче засмучувати, навіть не нявкає…

Бабуся сідала біля вікна що-небудь підшивати, чи перебирати гречку, чи протирати кришталь, і небавом, дивлячись у далечінь, забувалася, і тоненько жалібно, немов безнога жебрачка, виводила «Марусю», яка отруїлася, її відвезли до лікарні, а звідти дорога одна, на цвинтар, в сиру тісну могилку під важку плиту…

І потім іншу пісню — якраз про ту Безноженьку, яка повзе та валяється біля Марусиної оградки, — ще жаліснішу, і голос Сонін дрижав та дзвенів, і здавалося, що то виводить не вона, а Маруся, з глибини і печалі.

І так вони співали втрьох, в унісон, і сльози котилися, крапаючи на бандури, кришталь чи на гречку, в яку, як кажуть у нас в Полтаві, — скочила Віра, старша Соніна сестра, красуня, і там — у цій гречці — її обдурив польський швицер… Залишалося тільки отруїтися в страшних муках, кинутися з ногами під потяг, повіситися на власній косі, або ж нею зарізатися в чистому полі під берізкою… А що робити? Пісні ж-бо були про кохання. А з пісні слова не викинеш. Бабуся замовкає. Кицька зітхає.

Але робити з цього висновок, що був нібито якийсь капітан далекого плавання, якого Яша «спустив зі сходів»? — Я б не робив. Де ми, а де море. І сходів у нас не було. Дві сходинки на ґанку — це що, сходи?