Свій майстер

— От уяви собі: вона мені заявляє, що цей кокошник формений, в якому вона стоїть в магазині за прилавком, їй зробила Беба на замовлення! Моя Беба. Ну? Як тобі це подобається? Бреше, і оком не змигне. Неначе в Беби немає більше справ, як валандатися з якимись торгашами. Я у неї записана на вересень. А ця торговка: — «Азочка! Як вам личить!» Ну! Буде з нею Бебка так панькатися? Так підлабузнюватися… Перед ким, питається… — продовжувала Соня, та вже якось не надто впевнено, примружуючи то одне око, то інше, замислюючись про щось. І дідусь розумів: з цією капелюшницею діла не буде. Соня незабаром дізнається, що вона партачить або почала брати шалені гроші, і взагалі чула, що Галина Порфирівна (дружина нашого міністра) теж від неї пішла.

Отже, доведеться підшукувати нову свою, як раніше казали, модистку, цікавитися, скільки бере, і хто у неї обшивається, бо це вдома Соня верховодила, а за межами — бентежилася, контакти налагоджував Яша, щоб вже потім бабуся казала «моя косметичка» чи «моя капелюшниця», або ж «мій майстер», причому завжди було ясно, про кого з майстрів: про перукаря дядька Колю, про шевця-вірменина, про цековську хутровичку Галю чи ж про Проца йдеться.

І все ж сказати про Проца — «мій майстер»… Та ні, Соня чи хто ще так не казали. Проц — до якого «легше до раю потрапити, ніж до нього» (так казали) — Проц містився вже в іншому світі, світі богеми, де навіть слово «міністр» пишеться з маленької літери.

На примірки до Проца — хіба ж міг би бути хтось інший? — вони ходили разом. І чекали, доки майстер звільниться та вийде з-за лаштунків, неначе Наполеон у виконанні Юхима Березіна-Штепселя, несучи на лівій руці щось маленьке, недбало перекинуте, те, що лише думає бути демісезонним пальто. І допомагав одягти, а Яша уважно придивлявся, поглядаючи, як сидить, але Процу зауважень не робив, той все виявляв сам, розриваючи зметане до примірки, й тут же вийнятими з рота шпильками припасовуючи наново. Це Соня, крутячись між трьома дзеркалами і двома чоловіками, казала, що їй здається, і тут щось, здається, вузько, а тут тягне, і тут морщить, і чоловіки реагували мовчки, аж поки, нарешті, Проц не клав цьому край впевненим:

— Добре! — і обережно знімаючи наметане, першим виходив з примірочної.

Тобто було про що поговорити і вислухати Яші на зворотному шляху. Але він, син і онук кравця, відповідав зі знанням справи, де піде, де забереться та розправиться, бо ж при її фігурі, нівроку, ні приховувати, ні підкреслювати потреби немає, слава богу. І Соня, заспокоївшись, вже йшла поруч втішена й бачила себе в обновці на Хрещатику.

Повертаючись додому від Проца, що приймав на Леніна, можна було не виходити на Хрещатик. Але не вийти на Хрещатик у новому, щойно зшитому, елегантному демісезонному пальто, коли дами, йдучи назустріч та задивляючись на видного Яшу здалеку, переводили потім погляд на неї та примружувались, розуміючи, звідки той капелюшок, і пальто, і туфельки, і бачили, яке все це доброякісне та як пасує, не кажучи вже про личко без жодної зморшки, — заради цього варто було терпіти Проца, і переплачувати за «крем», і міняти капелюшниць слідом за Галиною Порфирівною.

Та що я можу вам сказати щодо тих чоловіків, які йшли тоді назустріч?

Соня була красунею. Білосніжне, мов порцелянове личко, носик, губки бантиком. А вії — довгі-довгі, самі завиваються, а очі — циганські з карими в золотавих цяточках зіницями (коли бабуся засинала над казкою, я піднімав повіку — й зіниця золотилася). А ніжка — маленька, японська, мало не тридцятого розміру, як у Попелюшки у виконанні кіноактриси Яніни Жеймо. А фігурка! На групових світлинах її завжди ставили попереду та в центрі. Так було, судячи з написів на звороті, і в Полтаві, і в Чкалові, і в Саратові, і в Кисловодську.

І уся вона була така — ах!

Навіть коли молоденька Сонечка перетворилася на Софочку, Сонюру, а потім і на Софію Михайлівну, «пані міністершу», Яша величав її як і раніше: «матусею», «сонечком», «золотцем», «рибкою». Незважаючи на часте вживання, ці слова у нього щоразу сяяли по-новому, вигравали, спалахували. Здавалося б, порожній звук, дешеві, потерті та жалюгідні брязкальця містечкового кавалера, словесний пил — проте в полюбовному примруженні Яшуніного милування вони теплішали та оживали й, воскреснувши в ласкавих зворотах та інтонаціях, мали, як не раз підкреслював дядя Льова, категоричний успіх. Може, через те, що всі об’єкти його любові з’єдналися в одному предметі, кажучи філософською мовою? Проте скажіть, навіщо і для чого про це думати? Просто йому хотілося ніжити, радувати та догоджати, і одягати в найкраще, щоб не соромно було вийти, наряджати, привозити, діставати, таке собі газове напівпрозоре з буфами, або з глибоким вирізом, відкрите плаття, чи грецькі босоніжки з довгими ремінцями, що підкреслюють зав’язочками м’якість ніжки, або таку італійську нічну сорочку, що Соні було ніяково надіти, і вона віддала її мамі, та мама таке похабство теж не одягала.

Коли вони виходили удвох, Яша чіпляв тільки колодки, ордена не надягав. Все одно на орден вже ніхто не дивився.