У дворі

— Я зачіпаю? Нова справа! Кому вона потрібна, ця нечупара з її дітьми по коліно в багнюці. Подивіться на ці простирадла. Ось куди треба пришити мітку — їй на язик. Я такі трико посоромилася б, чесне слово. А носовички? Що ж то вони ними витирають, не знаєте? Я думаю — все! Та язик її чорноротий — як пити дати! Й вона ще насмілюється, живе не розписана…

Слово вкидалося, неначе шайба, й одразу ж сторони ставали до бою, ламалися списи, тобто, кажучи хокейною мовою, «летіли» ключки. А бабуся, немов рефері, стояла в сторонці, схрестивши руки на грудях. Ні, вона вже не тішилася особисто кричати, розмахуючи руками, десь поблизу білизни чи сараїв, чи навіть особисто спостерігати, як Таранова бігає по квартирах, показуючи паспорт, тобто споглядати з боку, як режисер-постановник. Вкинути шайбу, а потім дізнатися про наслідки було набагато цікавіше від сусідки по льоду: Цаповецької чи двірнички Дусі, від Раї з рибного, від капелюшниці Беби — та хіба мало, зрештою — від Яші, якщо мова йшла про його роботу. Від мене, нарешті.

— І що ж це тепер в неї за такий вентилятор, ти бачив? — починала Соня. І я брався описувати, який він великий, і як він вибиває з рук олівця, та здуває кораблики в мисці та ванні, і можна сушити голову та наскрізь мокрі черевички.

— Навіщо, запитується, людині дві скороварки, чи дві вафельниці, або дві чудо-пічки? Або два сміттєвих відра?.. Ні до чого, — каже бабуся. — Це, вибачте, жадібність. Але одне — то необхідно, — переконано заявляє вона. І Яша киває, схвалюючи цю мудрість. І наш вентилятор буде не гіршим, а кращим, на ніжці, щоб можна було ставити, де хочеш, на дві чи навіть три швидкості, щоб гудів голосно, як реактівка, сокочавилка або «Ракета», яку Соня цінувала за можливість пилососити з ранку та скрізь.

Соня полюбляла нагадувати про себе. Показати, так би мовити, хто є хто. «Але казати, що я когось зачіпаю?!»

Справді, кого?