Яша вміє все

— Я не знаю, — каже Соня, — цей твій Льова — одне й те ж, одне і те ж. Звісно, грошей не коштує. А борошно мені дала з жучками! Що тепер маю робити? То й що, що вищий сорт? Маю тепер мороку просівати! Якби ж то щось пристойне — «Киць-киць». Бебці, цій повії — мабуть, «Столичні». А дитині — я тебе запевняю, — посмоктала, виплюнула й дала дитині. Не знаю, вони, як на мене, й на 50-відсоткову не заслуговують. І він ще просить для сестри?!

Ну, що на це відповісти. Яша і не відповідав, зобразивши на обличчі щось таке, що Соня вважала за схвалення, та заспокоювалася. Вимагати ж більшого, тобто активної участі в розмові, Соня не прагнула. Яша завжди чимось зайнятий: або їсть, а з набитим ротом не поговориш, чи що-небудь майструє або налагоджує. Дідусь вміє все: і набійки підбити, і холошки на брюках підрубити, і сплести авоську, і зробити накат на стіні, і почистити кришталь, і «наполеон», і банки, і клізму…

А ще він умів робити путівки. Не діставати, а саме — робити. І бабуся йому казала:

— Для Колі ти мусиш зробити в першу чергу, — до Трускавця, куди ж ще, — щоб добре оздоровитися. Ні, як хочеш, аж до того, що за рахунок Льовки: нехай сидить тут та жере свої марципани з жучками. Азочка обійдеться! А Колі сам бог велів, ти просто зобов’язаний, він же робить головку — диво! — люби мене! Я навіть слухати нічого не хочу!

І дідусь йшов за путівками, вірніше їхав, на тиждень або на два, у Крим чи Карпати, Бердянськ або Миргород. Його, працівника зовсім іншого відділу, відряджали на відновлення санаторіїв та будинків відпочинку — «Людей треба оздоровити». І Яша знову розвернувся. Грошей на ремонти не мав ніхто, проте Яша — де солдатів, де буддільниці залізниці, де будівельні групи заводів — приїздив, переконував. «Ви будуєте — і вам путівки, вашим колективам, пільгові — 50-ти, 30-ти, 10-ти відсоткові!» І всі були задоволені. І, взагалі, зобов’язані Якову Ісааковичу Бедерову, керівному працівнику рідного міністерства. Це не жарти — за чотири роки — 85 об’єктів. Що казати — умів!