З післямови

Про те, як було насправді, — про евакуацію, про подвиги і нагороди, — я дізнався зовсім недавно, зводячи воєдино, зшиваючи, як клаптики, документи та фотографії, мемуари, виявлені в Інтернеті, і те уривчасте, що чув від Соні, від мами. І те, що, здавалося, забув та раптом згадав дядько Саша. А ось Яша про евакуацію не розповідав. Не хотів, чи я не просив…

«Антрацит. Саратов. Нарешті, Чкалов. Я приїхала в гіпсі, зі зламаною рукою, — згадувала мама, — вискочила з вагона під час бомбардування. Рука під гіпсом свербіла. Всі казали: добре, загоюється. А в Саратові зняли — суцільні воші. І зрослося не так, довелося ламати…»

«Яша їхати з нами не міг — евакуював військові заводи — і ми один одного загубили, — згадувала Соня. — Я працювала на млині, вантажила мішки з борошном. Ми вже й не чекали, не сподівалися. І ось він нас знайшов. І життя відразу пішло інакше».