Диво шоколадне

— Ось, висякай носа. — Яша простягає носовичок, чистий і випрасуваний, складений багаторазово. І я беру, і роблю. Якщо я раптом впиратимусь, хитаючи головою, Яша одним порухом струсне, розкриваючи його, зловить мене за носа, як маленького, змусить подути спочатку однією, потім іншою ніздрею й, перевіривши якість роботи, зібгає та покладе до брюк. Але це соромно, принизливо. І взагалі не виконати того, про що казав Яша, — навіть гадки не виникало, справа робилася сама, хоча голосу Яша не підвищував, цукерочку не обіцяв.

Щоправда, щодо цукерочки я знав: буде мені і цукерочка, ба дві — «Ведмедик» і «Білочка» — саме ті, що полюбляв і Яша, і знав, коли і де він їх купить — на зворотному шляху в «Харчових концентратах». Та зв’язку між тим, як я поводитиму себе на прогулянці, і цукерками не було жодного, вони купувалися завжди, найсмачніші й дорогі. Поступалися, хіба що, тільки тому шоколадному будиночку з ведмедями, про який я вже розповідав, а мені розповідала мама: про розміри, і про те, який смачний, і як всі об’їлися, і Соня, і Яша, та попухли, особливо діти.

— Його привіз директор кондитерської фабрики, — щоразу відповідала мама. І я уявляв, як він входить, з мішком, точнісінько як Дід Мороз, та витягає звідти ось таку коробку шоколадного кольору та ставить на стіл…

Ні, такий легендарний торт не міг бути простим подарунком, — це як медаль, як орден. Сам директор кондитерської фабрики!

— А ще привезе? — щоразу хотілося запитати, та я знав — «загублені ордени заміні не підлягають». А з’їдені — тим паче.