План

Недільний сніданок я не хочу навіть описувати. Всі знали — головне сьогодні — обід. І до нього готувалися заздалегідь. Яша закуповувався посеред тижня. А жінки зранку вже поралися на кухні, і нам, оскільки ми йшли в справах, перепадав який-небудь вчорашній млинець, або круто зварене яйце, що виявилося зайвим для олів’є, або щось таке ж нецікаве, на кшталт ніжки з супу, чи бутерброда із нашвидкуруч підсмаженою лікарською ковбасою, або найгірше — манна каша, про що взагалі краще не згадувати. За сніданком обговорювалось, що треба докупити до обіду, та в жодному разі не перебити апетит, чи не обжертися цукерками в Льовки, а виконати все, що заплановано.

— Постригтися — раз, сандалики — два, цукор — три, подивитися, чи є риба… — називав по пунктам Яша, й Соня кивала: — Ні, до Льови можете не заходити. Й до «рибного» — в жодному разі — мікропорка всотує запах! Я потім не домиюсь! Ти чуєш?

І Яша кивав, погоджувався.

Яша вважав, що головний добувач — він, а бабусі — наглядати за будинком, добром та «котиком», себто за мною. Та, як мовиться, людина припускає, а у Соні — своя думка, слава богу, своя голова на плечах, і коли мова заходить про дітей, «нічого не хочу сказати, діти як діти, всім би таких дітей, але й у них, — що вони знають? — самий вітер в голові», чи про Яшиних ворогів на роботі — «наївний, хіба ти знаєш, хто тобі ворог, а хто друг, а хто зрадник, не кажучи вже про онука, такої хворої дитини, не доведи боже, у інших і десятої частки того немає, що у нього, і нехай їм буде на їхні голови, а ми з тобою знаємо, задля кого ми живемо…»

І Яша знову кивав, погоджувався.