Дядя Льова

З усіх дідусевих друзів дядя Льова любить мене більш за всіх. Бо: «Цю дитину не можна не любити. Ви не повірите, я в житті не зустрічав…» — починав він свою східну пісню щоразу, коли ми з бабусею заходили до магазину.

— Дякую, Льово, — стримано, з почуттям гідності, відповідає Соня.

— Ці кучері, ці вії…

— Дякую, Льово.

— А цей носик! Погляньте-но лишень на цей кінчик! Викапаний Яків Ісаакович!

— Ой, Льово, та що ви, хлопчик як хлопчик, — відповідає зазвичай.

— Я вже не кажу вам, з яким смаком ви його вдягаєте…

— Це не хлопчик, а марципан, зефір, — втручається в розмову Аза, Льовина сестра, продавщиця. — Зефір в шоколаді. Слово честі, так би й з’їла всього.

Губи її при цьому витягуються, з очиць ллється мед, і вона нависає наді мною з-за прилавка всією масою, всією копицею напахченого волосся. «Візьми цукерочку!» — вимовляло її велике обличчя, простягаючи, однак, «Дюшес» чи «Киць-киць», льодяник або тягучку, які я брав із неохотою.

І все ж мені подобається, як мене приймають в «Харчових концентратах». Якщо закрити одне око, то в дзеркалах видно, які справді довгі у мене вії. Я вирішив фотографуватися лише із заплющеними очима. Так краще виходять мої вії. Одного разу я встиг прикрити очі, й так вийшло. Мені подобається ця фотографія. Дядя Льова фотографував нас у магазині. І нас з дідусем завжди пригощає. Тітка Аза теж не така вже й липка, як каже бабуся. А яка здоровенна в неї голова!