Висоцький

1

Був він намотаний на жовту пластмасову бобіну, замацану, з пухирем від поганого натягання плівки, і зібганий, заклеєний в найбільш надривних місцях.

Висоцький звучав гірше за всіх, навіть гірше за Лещенка, Петра, хоча тому було років 50, а Висоцькому – років зо три, не більше. Слова доводилося розбирати, вгадувати, відмотуючи його назад, ручка перемикання бовталася, і плівка могла порватися, мов жива. Це тепер вона захована в закручену гвинтами касету, а тоді була ближчою, ріднішою, вона була шорсткою на дотик і ламкою, як Тип-2 або Тип-6, і нова, глянцева, на лавсановій основі – Тип-10, – дорога.

Висоцького писали на старій, бо він однаково хрипів і після шостого чи восьмого перезапису заговорювався, невиразно бубонів, а маг теж тягнув, отож доводилося допомагати бобіні пальцем від завивань, що висотували душу, немов випадково перемкнули з 9-ї на 4-ту швидкість.

Я придивлявся, як заправляють плівку, проводячи її повз голівки, і спритно накидають, підтягують, перемикають на “Воспр”.

Плівочка натягується, і якщо не рветься відразу – тремтить і коливається тканина динаміка, а якщо рветься – права бобіна шелестить хвостиком швидше, а ліва зупиняється, завмирає.

Магнітофон «Дніпро-10А» складався з полірованої цінної деревини, тканини, що покриває динаміки, пластмаси під слонову кістку й металевих частин стрічкопротягувального механізму. Він продавався на чотирьох тонких, порожніх пластмасових ніжках з металевими спицями всередині, й усім своїм журнальним видом персоніфікував природну нестійкість і схильність до падіння.

Напевно, саме про це думала Лідія Олексіївна, коли казала, що дітям не випадає очікувати чогось доброго від магнітофонів. Вона передчувала, напевно, що мине менш як рік, і в найвідповідальніший момент – під час виконання Державного гімну СРСР – на очах комісії райвно несподівано розірветься стрічка, а потім почне огидно тягти улюблену пісню Володимира Ілліча Леніна, а під кінець іще гірше – плівка поскаче, блазнюючи, швиденько, і героїчний барабанщик із вогнем більшовицьким у грудях і вишикувані на лінійку почнуть хихотіти та пирскати, тобто важливий суспільно-політичний захід опиниться під загрозою зриву.

Тоді ще важко було визначити, чи спричинені ці неприємні події недоліками конструкції магнітофона, чи його волелюбним і шкідливим від природи характером, але так чи інакше, а на лінійках знову залунав програвач. Магнітофону, як такому, що не виправдав довіри, викрутили ніжки й оселили на столі в підсобці фізкабінету; і всім для привітання він простягав двопалу вилку – мовляв, дозвольте відрекомендуватися – “Дніпро”, магнітофон, і моргав почервонілим від вживання індикатором, а за відсутності гітари хрипів свої зовсім не революційні пісні.

На відміну від “Дніпра” Висоцького в підсобці не залишали – його приносили з собою, запрошуючи поспівати та слухали і приймали як свого. І він, у свою чергу, не манірився, співав стільки, скільки просили, і схвалював, що наливали. Він був своїм. І акорди та пісні його були простими, зрозумілими, повторюваними. Та головне – він добре розумів, коли співати “Навідницю”, а коли “Дім кришталевий”, коли “Вітрило”, а коли “Ранкову гімнастику”. Настав час “Бітлів” та “Роллінгів”, і він не хизувався, а поступився їм місцем: і разом з нами захопився та слухав і переписував, у тому числі й на себе, на свої бобіни, хоча ми потім шкодували, і поверталися до нього, а він не ображався: “Та боже мій!” – і знову співав, заповзято, аж до хрипу.

Із “Дніпром” він подружився, любив присісти поруч і підтягував, дивлячись у вікно. Здавалося, створювалося таке враження, що він грає не на гітарі – на магу, а той підіграє, витинає. Вони шалено заводилися, стомлювалися вдвох, особливо наприкінці бобіни. Висоцький ще міг, а маг уже тягнув, і Володя допомагав йому пальцем, стертим об струни.

Вони співали всяке: і заборонене, політичне, і непристойне, і просто босяцьке. А ще вони співали про любов, і незрозуміло було, хто з них батько, хто син, а хто – дух святий.

До них тяглися й ласкаво протирали голівку ваткою, змоченою спиртом, і відвідували, якнайчастіше, тобто, звичайно, не всі, а ті лише, хто мав доступ, був товаришем або наближеним, кого пускали ...

Я такий доступ мав...

2

На Висоцького я не потрапив. Він виступав у клубі трамвайників, на Лук’янівці, казна-де, а ми жили на Воскресінці й мама мене не пустила:

– Однаково квитка в тебе немає. Чого їхати в таку далечінь?

І я не поїхав. І все життя жалкую – треба було ризикнути, наполягти, спробувати.

Ви ж пам’ятаєте, хто був для нас Висоцький, а тим паче для мене – семикласника, підлітка на переломі.

Висоцький, – я мовби бачу його, – величезний, як всі магнітофони країни, складені горою, що звучить із кожного поверху, кожного під’їзду цієї величезної гори, заповнюючи й будинки, і двори, і підсобку фізкабінету на самісінькій вершині – притулку шкільної волі. Підсобка, тоненька клямка, маг на найтихішу гучність – і слухати, розбираючи слова, допомагаючи бобіні пальцем...

Кумир, якщо не сказати сильніше. Мрія, шлях. І старший брат – у мене не було братів – мрія про брата...

Квиток на Семена Каца було видруковано на «Ері».

– Він працює в нас у КБ, ти його знаєш, – пояснював батько, а мама, незадоволена тим, що не може вигадати підставу й не пустити мене – ось, будь ласка, і квиток є, і концерт на Хрещатику, поруч із метро, – мама все повторювала:

– Щось я його не пам’ятаю...

– Чорнявенький такий, інженером у КБ...

– Не пам’ятаю щось... – повторювала мама, начебто мусила пам’ятати всі тридцять тисяч заводських.

Але я тримав квиток міцно. Нехай товариш по службі, нехай мама не знає, однаково поїду, я повинен побачити, почути його, нехай не Висоцького, на кшталт Висоцького, але живцем.

Ви ж розумієте, одне діло – плівки, записи, а тут – наживо. Люди віруючі мене зрозуміють: наживо – зовсім інше діло...

В актовий зал Укргазпрому я приїхав заздалегідь. Довгий, вузький, плаский, пристосований хіба що для зборів, коли й слухати нема чого, і тому в ціні місця на гальорці, точніше, на «камчатці». Я сів позаду, почав чекати. До залу ще заносили стільці. Ряди тіснилися, і я зрозумів, що видно буде погано, і чутно також не дуже, проте не пересів ближче, залишився.

Народ тим часом підходив, гомонів. Дама з високим шиньйоном сіла якраз переді мною. Я засовався, проклинаючи свою сором’язливість. Та несподівано для себе – вгадав: бачитиму не лише автора, а й увесь заповнений народом зал.

Нині я сказав би – паству. Так, саме паству – тому що на ті вечори, на тих бардів ішли не заради задоволення – заради одкровення, заради правди та сенсу життя.

Семен Кац заспівав.

Я дивився, як слухають й, намагаючись роздивитися, витягують шиї. Я слухав, як завмирає на фінальній паузі зал і, видихнувши, поспішає аплодувати, з кожною піснею дедалі голосніше й голосніше.

Семен співав «Цунамі» і я вже не спостерігав за оточуючими, забув і про себе, і про народ, я вдивлявся в самого автора, впевнившись, що неможливо вважати його чиїмось, нехай навіть батьковим, товаришем по службі.

Він співав «Хвилювання» й, попри тиху гучність і прості акорди, зал відповів йому тим самим, але примноженим, посиленим.

Велика сила мистецтва як гармошку розтягла півсотні рядів актового залу, піднесла, поставила автора на вершині, а мене – біля підніжжя. Серце моє закалатало, я чітко зрозумів, що ніколи не зважуся на всю правду, не маю я всієї сміливості, і тому не зможу написати ось так – так чесно, так хвилююче.

Та залунало «Пугаленятко» – рятуючи, переконуючи – так, нехай не зможеш, але намагатися треба. Треба! – Я рятуватиму й намагатимуся. Бо інакше, навіщо все, навіщо Кац, навіщо Висоцький?!

І заздрості не було. Була радість і велич спільного шляху – на вершину й до зірок.

Зворотного шляху додому я не пам’ятаю. Пам’ятаю, тримав, не випускаючи, квиток у спітнілому кулаку. Тоді, у порожньому вагоні метро, і було, очевидно, усвідомлено та сприйнято мною три постулати – три принципи його творчості:

По-перше, масштаб творчості не є важливим. Це – вже як Бог дасть. Усі ці визначення: значний, видатний, геніальний – усе це не має сенсу. Важливою є належність до цеху, спільний шлях.

По-друге, шлях цей може бути тільки шляхом правди, і в цій різноманітній правді обов’язково має бути частина тієї, головної правди, про яку боїшся і говорити, і думати. Лише за цієї умови можна розраховувати на визнання.

А по-третє, справді народним може стати тільки те, що пишеться для найближчих друзів, для себе.

Прості істини, але прийшли вони завдяки Семенові. Думаю, що завдяки Семенові Кацу і я пішов слідом.

А додому я примчав мов навіжений, не в змозі ані їсти, ані розповідати. Поспішив до себе, улігся та бренькав на гітарі та, засинаючи, чув, як мама сказала, звертаючись до батька:

– А-а! Я згадала його. Він працює у відділі Фельдмана – чорненький такий. Ніколи не подумала б, що він такий талановитий...

– І розумний інженер, – зауважив батько.

3

Я довго не наважувався їх викинути. Усе відкладав, нехай ще полежать. Хоча слухати давно вже немає на чому. Техніка змінилася. Спливло багато часу.

А перед Новим роком – розбирав комірчину. І виніс.

Сміттєзбиральник у нас у самому кінці подвір’я, у закутку, за блакитними ялинами, красунями.

Ні, щоб кинути в контейнер. Узяв, дурень, поклав поруч, як старі речі, взуття, приміром, одяг... Може, хтось забере?

А порозтягали діти.

Усе подвір’я – я пробирався до нашого під’їзду, втягнуши голову в плечі, – все подвір’я було замотаним – перемотаним – закрученим – заваленим обривками та клубками. Дісталося й ялинам. Вони стояли, зіщулившись, немов злиденні цехові ялинки, на які в профкомі не виділили іграшок.

Із собакою я вийшов пізно. Подвір’я здавалося спорожнілим. І лише на гілках шелестіли стрічечки, поблискуючи в місячному й віконному світлі. Деякі висіли тихо, тріпотіли чи тремтіли, силкуючись щось прошепотіти, але слів не було чутно, і музика не лунала, не вгадувалася.

Так, якісь уривки...