Своя власна думка

Феня Яківна, учителька мови та літератури, не звертала на мене уваги. Тобто вона помічала, але не більше, ніж інших «хорошистів». А її улюбленицями були Благова та Тенішева, котрі виходили поза рамки шкільної програми й любили одна одну доповнювати.

Проте, гадаю, все-таки звертала увагу. Не можна було не помітити, як я слухаю, коли вона розповідає, слухаю, підперши кулачком підборіддя, наче Пушкін на відомій картині. Мені подобалося, як вона говорить, як, не зазираючи у папірця, ясно викладає потрібні думки та додає своє. Саме тоді я дізнався, що ораторів у нас на Русі називають златоустами, і фактично зазирав їй до рота, намагаючись зрозуміти, як у неї виходить так ясно, роздільно та гладенько вибудовувати довгі складнопідрядні фрази, «точно сполучаючи для передачі думок своїх», нанизуючи дедалі нові приклади на поставлені запитання, міцно пришиваючи висновки до аналізу образів...

Але, мабуть, їй здавалося, що я не слухаю уроку, мрію, думаю про своє? Я слухав, я майже завжди міг повторити, за винятком того, що було нудно: образ того, образ того, аналіз, царат... І поза рамки шкільної програми я виходив. Я прочитав всього Жуля Верна, усього Бєляєва. А виходило – виходив не туди? Книжки вона приносила Блатеням, і квитки на Юрського у філармонію вони брали разом, шепотілися про якусь «Дияволіаду».

На літніх канікулах я прочитав Ільфа та Петрова, і надія на приєднання до кола обраних набула конкретних форм. На початку нового навчального року Феня Яківна проводила урок позакласного читання. Урок був відкритий, на нього приходили перевіряти з райвно, і навіть із міськвно. Я попросився зробити доповідь про «Дванадцять стільців».

– Добре, – сказала Феня Яківна, – готуйся. Але, пам’ятай, важливо мати свою думку.

І я почав готуватися. Обклався передмовами до різних видань, – мама порадила, – щоб запам’ятати, про що пишуть критики. Потрібен був аналіз: образ Бендера, образ Кіси...

– Звісно, – розмірковував я, – комбінатор, шахрай, дармоїд... Правильно написано. Та це ж усі знають. Ти пам’ятаєш, що вона сказала? Треба свою думку висловити, свою, розумієш?!

А тут іще до нас перевели новенького, Лотарьова Андрія, який прибув з родиною з НДР. Він уже читав «Майстра та Маргариту», а Бендера – ще в четвертому класі. Він миттю всіх зачарував. І також попросився виступити.

– Добре, – сказала Феня Яківна, – дуже добре. Буде дискусія.

А про «свою думку» не сказала. У нього іншої, начебто, і бути не могло.

Настав день позакласного. Феня привела представницю міськвно, направлену для перевірки, і вона сіла не за стіл, а за другу парту.

Блатені виступали першими, одна, потім друга. Про що вони казали, я не пам’ятаю, та представниця міськвно запитувала їх. Вони жваво відповідали. Та кивала, а Фенічка дивилася на них із гордістю.

Я йшов третім – Лотарьов несподівано занедужав – і радів, зможу розповісти більше, книгу я знав напам’ять.

І я почав розповідати, від початку, найкращі й веселі місця, але мене зупинили.

– Це ми читали в книзі, – представниця міськвно оглянула клас. Блатені закивали. – А що Ви могли б нам розповісти про образ «великого» у лапках комбінатора, про головного, так би мовити, «героя»?

Про Бендера? Так скільки хочете! Про Остапа я знав усе. І ніякий він не образ. Він був живий, живіший за всіх Базарових і Раскольникових разом узятих. Він був веселий, він був вигадник і фантазер. Добрий, щедрий, турботливий. І прощати вмів, а його вбили, вбили підло, підліше, ніж Пушкіна. І шкода було мені його не менше. Так буває: нового друга часто жалієш більше, ніж старого родича. Його вбили, зарізали. А за що? Книгу я знав напам’ять, міг би навести приклади, довести.

Та щось стримувало мене.

Пауза ставала незручною. Блатені почали соватися.

Я помітив, як перезирнулися оця та Фенічка. І Феня Яківна, намагаючись допомогти, запитала, наскільки, на мою думку, є закономірним результат такого життя, яке було в О.Бендера, та яке моє загальне враження від прочитаного.

І я підвівся. Прочитав напам’ять фінальні рядки про «Лемент простреленої навиліт вовчиці», зобразивши на обличчі все моє презирство, всю ненависть до цього мерзотника – Кіси. І, широко посміхнувшись, підвів риску:

– А загалом, моє враження від прочитаного: «Гарна річ!» (Так казав дідусь.) І повторив: «Просто гарна річ!»

Блатені глузливо мугикнули й навіть не просилися доповнювати.

А рік по тому, уже в дев’ятому, навесні сталося ось що. На урок математики зненацька зайшла Феня Яківна. (Не увійшла, а вбігла. – Ні, увійшла!)

Увійшла й, відсапавшись, вибачилася перед Леонідом Абрамовичем, оголосила:

– Діти! На міській олімпіаді з російської літератури ваш товариш, ваш однокласник завоював почесне, високе друге місце! Давайте привітаємо його! – і назвала моє прізвище.

Чесно кажучи, я не очікував. Із трьох тем – дві були про образи: образ того, образ тієї. Тому я писав на вільну тему, яка, як правило, не вигравала.

Але цього разу вільна звучала: «Комуніст – немає йому спокою повсюди».

І це було легко. Граф Монте-Крісто живописав про втечу. Капітан Немо – втілював більшовицьку шляхетність. А кінцівка про маленьку, але конкретну справу чудово вималювалася з образа Сайруса Сміта й передовиці «Комсомолки»!

Нині важко зрозуміти, але я писав про героя-комуніста із щирою вірою в нього. Так само, як повірив колись Остапу...

Так я ввійшов до кола. Мене почали залучати. Вечори поезії. Єсенін, Блок. Булгаков. Десятий клас пройшов у фаворі. Я йшов до медалі, і Феня Яківна допомогла мені переписати твір, виправити кому, яка могла завадити.

Вона, та й усі в класі й у школі знали – філфак або журфак, чи в крайньому разі – пед.

Але випадок привів мене до торговельного. Філію відкрили поруч, через дві зупинки. І мама, дізнавшись про конкурси в університеті, вирішила – краще курка в руках. Я не хотів у торгаші, мені було соромно, однак послухався.

У школі я з’явитися не міг. «Розпався зв’язок...».

Утім, страждав я недовго. Студентське життя захопило, заполонило. І сам я, виправдовуючи вибір торговельного, уже розумів, від чого мене врятувала мама. Від образів! На філ- чи жур-факах мене б – ясна річ – точно зробили б зразковим літературним критиком.

Ні-і! Література – це не образ цього, образ того, а реальне життя, точно помічене, пройдене, прожите, настояне – і саме тому – живе.