Заява

– А якщо я не хочу її вивчати? Мій батько заяву писав, – сказав Вітька з нашого будинку. – Чому?...

– Мови можете не вчити, – відрізала “Лідочка”, – а на уроках сидіти зобов’язані!

І повернувшись уже до «українки», знову підтвердила:

– У Вас таких шестеро – діти військовослужбовців. Мають право.

Усі ми мешкали в одному будинку – офіцерському. Та лише Лотарьов української не знав. Вони щойно повернулися з Німецької Демократичної Республіки. А ми – і Вітька, і Руслан, і я вивчали українську з другого класу, і торік – у шостому – теж. Але вийшла постанова – і заяву написали всі. Навіть тато Санька – “селюка” (стовідсотковий, можна сказати, хохол, і дражнили його синка за вінницький суржик) – і той написав.

– Правильно! Чого дитину мучити?! – вирішила й моя мама. – Яка з того користь?! Село...

Справді, оце “кріпацтво”, ці “наймички”, ці “пани” та “парубки”, ця вічна туга й безвихідь... Укрліт – а вірніше – те, що нам викладали (і як стверджує мій син – і йому), немов спеціально відбиралося, щоб назавжди, на все життя відбити бажання коли-небудь взяти до рук Коцюбинського чи Марка Вовчка, Шевченка чи Франка, перечитати... Російська література також була “багата” на нудоту. Але українська...

Однак сперечатися з Лідією Олексіївною, директором нашої школи, блокадницею, не мало сенсу. Тобто українську ми відсиджували. Хто – засинав, хто – сидів тихо, переписуючи хімію. Ми з «селюком» грали в морський бій – він сидів позаду, ховаючись за широкою спиною Вітьки Москаленка, а Вітька – баламутив, викидав коники – він узагалі інакше не міг.

Олена Дем’янівна, молоденька «українка», прийшла до нас на стажування. Вона старалася, а ми за звичкою нудилися, розмальовуючи хрестоматію, шпурляючись, пирскаючи й хихочучи, просячись вийти в найбільш непідходящий момент.

Здається, того разу вона розповідала про Лесю Українку, про її поезію, хворобу й кохання, голос у неї здригався, й у класі було тихо, тихіше, ніж завжди. “Селюк” теж захопився розповіддю. Слухав і я. Тому, мабуть, вона і не витримала, коли Москаленко знову: «Дозвольте вийти!», – втретє поспіль, – не стрималася, не змогла:

– Ідіть, Вікторе, ідіть, заради Бога. Баба з воза – колесам легше.

– Кобилі! – миттєво поправив її Москаль, і весь клас заіржав. І я.

Училка мовчала, дивлячись у журнал. І клас замовк швидко. Я озирнувся: Саньок сидів, ховаючи очі, і йому було, не знаю, млосно, напевно... чи – кепсько, чи – зле...