Підсобка

У підсобку фізкабінета я потрапив за протекцією.

Дімка навчився крутити кіно на кінопроекторі «Україна» й мені як помічникові показав, куди заряджати плівку, щоб в одному місці проводити її зверху, а не знизу, що здавалося правильним, – тобто поверху, з резервною петлею, та підключати до електрики, а коли раптом порветься – клеїти на спеціальному верстатику в підсобці.

Крім нас, ніхто в школі кіно не крутив, і нас – кіномеханіка й помічника – звільняли з уроків, щоб показати якийсь навчальний фільм, наприклад, з цивільної оборони.

Я за командою гасив світло, Дімка запускав, і «Україна» стрекотіла, аж поки раптом не стопорила, і на застиглому кадрі розповзалися пухирі, що означають розрив. Та найчастіше «Україна» звучала рівно, і ми зачинялися на тоненьку клямку в підсобці, нібито перемотувати та клеїти плівку, але тихенько врубали «Дніпро».

Кожній людині, чи то нормальна людина, чи письменник, – кожному необхідна підсобка.

Чи каптьорка, чи домашній туалет, чи місце в читальному залі, чи гараж, чи засклений балкон...

Є рай на землі. Це – одномісний номер з видом на море десь на Маврикії, а навколо самісінькі німці, анітелень по-нашому, лише посміхаються здалеку.

І ти сидиш у цьому номері та згадуєш інший – шкільний, далекий – гріховний рай, іменований, як сказано, підсобкою фізкабінету.

На перший погляд, вона нічим особливим не вирізнялася.

Шафа, вічно зачинена, у якій крізь заляпане скло можна було роздивлятися макети сполучених посудин, насосів і двигунів, оптичні й електричні прилади для виготовлення штучних блискавок. Два чи три пошарпані стільця. Вузька, продавлена й порізана дерматинова кушетка. Запилені плакати в кутку. Полиці з паяльником, деталями, лампами та дротами й, нарешті, письмовий стіл, потертий, подряпаний і бувалий в бувальцях, як сорокарічній гусар.

І все-таки...

Повітря! Повітря було іншим! Ані просякнуте потом спортзалу, ані загазоване хімкабінету, ані насичене мастикою коридорів, ані квіткове учительської, ані тефтельне шкільної їдальні.

Свіже? Так. Прохолодне? Точно. Загострене? Саме так! Тонка лінія вина та тютюну? Авжеж! Жіночий лак для нігтів? Браво!

І все-таки – не тільки!

То був дух останнього поверху, – далі горище, небо й зірки, – дух, розріджений «холодком», м’ятним, ментоловим – щоб дихати глибоко, на повні груди, кожною плівочкою та бронхом, дихати часто та рвучко, начебто під ногами в тебе льодовик, а навколо – висота, прірви й вертикалі.

З вікон нашого класу видно було далеко, аж до правого берега, до Лаври, і тому часом хотілося вибігти на балкон і полетіти туди:

«Да-леко... да-леко... за мо-ре-ем...»

Здавалося, саме на цей балкон опустяться мотузяні сходи, і ми поспішимо й поліземо за Буратіно нагору:

«На ко-рабель! На ко-рабель!»

Та вибігати було нікуди. Балконів у шкільних будинках не було й бути не могло. Були – підсобки.

Одинадцятиметровий світ волі виходив за межі шкільного будинку – із заштореного кабінету – на світло, на волю, а на «Дніпрі», на магнітофоні вже ставився – (тут ось так, показував Дмитрик, тут проводимо, врубаємо...) – Висоцький чи Кукін, чи Клячкін, чи Петро Лещенко, та, власне, – немає значення, головне, – аби не Зикіна та не Дмитро Гнатюк.

Виходячи після уроків, я озирався, – чи не випинається ця підсобка й чи не висить вона, як ластівчине гніздо, чи сакля на стрімкій шкільній стіні.

Та стіна була гладкою, нецікавою.

Стіл, де перебував «Дніпро», місцями липнув до пальців, бо «Лідія», вино, яке наливалося в білі чашки, мало властивість просочуватися вниз, і приклеювати їх до поверхні стола, залишаючи круглі липкі обідки.

У підсобці пили вино.

Цього було не можна, мені – особливо, а в школі, під час уроків, захоплені несподівано, зненацька, коли лише тоненька клямка відокремлює від директорського стукоту: «Відчиняйте! Ми знаємо, що ви тут! Відчиняйте негайно..»

Вино не випадково називалося «Лідія». Я чув про люту кислоту, яка з сичанням розчиняє все та проникає крізь все, і уявляв, як пропалює вона мензурку та стіл, підлогу й фундамент – і тече, тече нестримно, можливо, до центра Землі.

Липкі обідки здавалися колами гріха й пекла, і я намагався не вимазатися, щоб від мене не тхнуло вином, і мене не викрили, не виявили мою причетність до неподобств, що діються тут.

І тому я оглядав кімнату з побоюванням і спочатку з цілковитою недовірою поставився до магнітофона – головної визначної пам’ятки того місця й часу.

Такий самий, щоправда, був у нас удома. Радіоточка рапортувала без угаву, телевізор ганяв симфонічну нудоту, а кавеенив раз на місяць. А маг, як правило, мовчав, та якщо вже приносили бобіну на день, то й крутили всю повністю й бігали до сусіда на п’ятий за ще однією точнісінько такою ж «труною» – переписати для себе та слухати, коли захочеш, і все, що захочеш.

Але – в школі?!

У темному залі миготіла «Україна».

Змучені переліком вражаючих чинників, пацани нудилися й очікували цікавого – документальних зйомок з ядерних полігонів, чи ще краще – підводних вибухів з цунамі, чи в крайньому разі – заїдання та променистого розповзання, загоряння плівки в кінопроекторі, коли Дімку кликали та стукали в наші тоненькі двері. І він гарячково вимикав маг і ховав у шухлядку стола обидві бобіни, перш ніж вийти та запустити кіно.

А потім він повертався, і ми сиділи, прислухаючись одним вухом, чи не йде крадькома Лідія Олексіївна, яка могла проникнути куди завгодно, хоч до центра Землі, а в підсобку й поготів, щоб палити наші серця дієсловом, щоб вони колись таки зайнялися, як у Данко.

А другим вухом слухали Висоцького, розбираючи сто разів переклеєну та заїжджену «Навідницю», котра і брудна, і ноги різні, а мені – тобто не мені, а йому, Висоцькому, плювати, йому ще сильніше хочеться...

«Україна» скрекотіла, «Дніпро» конспіративно ревів. І плівки наші не рвалися.