Любов, любов

Ось і любов прийшла та, мов кицька, почала обнюхувати мій портфель, де лежав сніданок, бутерброд, бридкий, із вареною ковбасою й маслом, і тертися, і вигинатися, і піднімати хвоста, відкриваючи всьому світові загадкові котячі принади.

Класом поповзли й полетіли записки, а Кузьмеша, козел-перехоплювач, та що про нього казати, йому не писали, от він і забирав, і Мочкін йому дав за Ірчину, по підлозі качалися...

У нас у класі було дві Ірки: Волкова й Набібулліна.

Найбільше записок писали Волковій.

Вона була нормального зросту, тобто не вища за нас, хлопців, смаглява, навіть якась, на відміну від нас, чорнувата, ноги в неї були засмаглі, міцні, мама казала – «пляшкові».

Коли вона заходила до класу, пацани продовжували біснуватися начебто як і раніше, та кожен сталлонів і дурів на очах і скакав вище та кричав голосніше, і шалено намагався пролетіти повз неї щонайближче, як матадор біля бикині.

І що дивно, у цьому безперервному взятті Ізмаїла, коли тіла і ядра свистіли, верещали, гарчали й улюлюкали й, здавалося, ось-ось, звалиться все та крізь землю провалиться, – Ірочка Волкова виступала, немов пава, тобто самовпевнено й безшумно, злегка опустивши довгі-довжелезні вії та підведеним, мабуть, краєчком лівого ока лише скоса позирала на останню Кузьмешину парту, звідки, зазвичай, запускалася його папка.

Гадаю, Кузьмешина папка (студентська така, на великій, мов танкова гусениця, металевій блискавці) – гадаю, вона заслуговує на не меншу увагу, ніж перша красуня класу.

Це була страшна зброя.

Аби щоразу не виймати, Кузьмеша тягав у ній багато всього, і тому папка була важка й летіла, як диск, підстрибуючи на партах.

Особливим шиком вважалося запустити її так, щоб вона потрапила точнісінько на першу парту й рикошетила звідти, з останнього прифронтового аеродрому, на потилицю чи фізію тих, хто ловив ґав.

Папка била боляче. Юрчика на прізвисько Кізка, найменшого в нашому класі, просто збивала з ніг.

А декого – лише розохочувала й доводила до стану збожеволілого від опіуму турецького солдата та банщика, котрий починав скакати по партах і вилітав, нарешті, яничаром просто на вістря указки географічки.

Євдокія Семенівна знімала наколотого та, штовхнувши на місце, гиркала громовим голосом з усіма гуркотіннями українського «ге»:

– Турки! Готтентоти! Голови вам повідривати б!

А папка тим часом непомітно рухалася назад, рядами, і поверталася до хазяїна.

– Дай, дай кинути! – просили ми Кузьмешу й він, розуміючи, який кайф відчуваєш, коли вона лупить по голові, – не скупився, давав, а мені – без черги, бо списував у мене все.

Папка протрималася два роки. Кузьмеша її оберігав, лагодив, підклеював і навіть міняв блискавку. А першого вересня тисяча дев’ятсот... дев’ятого класу Кузьмеша прийшов у костюмі з краваткою, поставив на парті новий двозамковий портфель і, вказавши на нього, як на надгробок, сказав:

– Хто спаскудить, голову відірву!

Що ж стосується папки – ніхто про це Кузьмешу й не запитував.

В Ірочку Набібулліну можна було закохатися, незважаючи на татаро-монгольську зовнішність.

Я ніколи не забуду, як хтось написав на дошці: І. + Мочкін = Л.

І Ірка підійшла до Мочкіна та сказала: «Зітри». І він витер, хоча стовідсотково писав не він, писав Кузьмеша. Та Ірка попрохала Мочкіна. І якщо вона попросила б його впіймати атомну жар-птицю чи виколоти на грудях прізвище Лідії Олексіївни, нашого директора, котру боялися як вогня, він спіймав би, і виколов, і поцілував би її смертельно хвору на страшну заразну хворобу. І занедужав би й помер, а вона видужала б, і тоді, звісно, плакала б і голосила на його могилі все своє життя.

«Вона-а захворіла-а, вона-а застудила-ась, по калюжі пройшла-а бо-осо-оніж...», – гундосили у квадрат пацани, а я вибирав не асадовську тему, коли Він всю ніч під дощем стояв під вікнами Її палати та, слухаючи, як Вона марила, шепотів: «Я поруч, я з тобою!» – а потім, ясна річ, занедужував і вмирав, мов герой.

Я вибирав краще: відсмоктування зміїного укусу звідкись із ручечки чи навіть із того місця ледь вище коліна, чи можна із щічки, але з усіма героїко-поховальними наслідками, з музикою, процесією, гіркими слізьми, бо, чесно кажучи, іншого способу поцілувати дівчинку, ніж висмоктати з неї отруту, я не уявляв.

У сусідньому, шостому «Б», навчалася Таня з угорським прізвищем Чардаш і зовнішністю головної героїні мультфільму «Червоненька квіточка».

Вона посміхалася спокійно та ясно, була відмінницею, і шкільна форма сиділа на ній, мов на Гуттієре, підкреслюючи талію й те, що я ще не наважувався вимовляти – стегна та груди – двома широкими білосніжними смугами фартуха чи, дідько його знає, як це в дівок називається.

Я позирав на неї, проходячи на перерві, та чекав у роздягальні, ховаючись за пальта, як чудовисько з мультику, та, нарешті, наприкінці зими запросив її покататися на лижах.

Лісочок, що розділяв наші вулиці, був невеличкий, і ми домовилися зустрітися просто біля труб, куди влітку пацани бігали курити.

Сніг уже налипав на лижі, гумка на кріпленнях спадала, і я страшенно хвилювався, що вона прийде у светрі та спортивних штанах, а мене мама змусила надягти пальто й хутрову шапку.

Та все обійшлося. Таня також на вимогу бабусі з’явилася в пальті.

Ми каталися недовго. Потемнішало, і я провів Таню до самого будинку.

Пам’ятаю, як я біг на лижах через ліс назад, легко й розгонисто, і сніг уже не липнув, і не лізла на очі мокра шапка. Ми домовилися зустрітися знову, невдовзі, в суботу, й ця угода, чи точніше – змова, була тим, що відрізняє особисте життя від іншого – шкільного та дитячого. Ми крали одне одного в решти світу, і було це до снаги нам, а отже, і Богові, якого в ті часи не існувало, а любов існувала завжди.

Утім, наступного дня її забрали батьки, геологи, і більше я не бачив її ніколи...