Воскресінка, п’ятиповерхівка, піски. Нам по одинадцять. Феня Яківна, учителька російської, і телік, і книги навчають нас чистоті: не «ложат» – фі! – а «кладут»; «пинжаки», «колидоры», «лаболатории» – ха! – і «феномен», а не «феномен».
– Черя! Черя! – репетували пошепки під вікном. – Сірники візьми.
І я брав крадькома у мами сірники й вистрибував з вікна, з високого першого поверху, та біг, знаючи, не тільки за цим кличуть мене, не тільки багаттячко палити, картоплю пекти. Там, біля багаттячка збиралася шпана воскресінська: покурити, гітарка, карти, розмови...
Щойно ми переїхали, мене відразу ж обізвали «інтілігентом». Не знаю чому, напевно, я вітався. Або мене раніше за всіх кликали додому... Та не минув і місяць – ще одне прізвисько підкотило, і надовго, а образливе «інтілігент» забулося саме по собі.
«Ходяча газета»... Так, саме так.
Але ж я не тягав газети, як син поштарки, щоб заробити на кіно й морозиво. Я вигадував, я брав шматочки з різних фантастичних і пригодницьких книжок – у дворі мало читали – і об’єднував – нині сказали б – компілював. Ні, неправильно – у мене все було інакше: несподіваніше, цікавіше. Бо я не замислювався! Я не вигадував заздалегідь. Воно народжувалося несподівано й було сюрпризом, і для Дюма, і для Жуля Верна, і для мене самого. Воно народжувалося десь у небі, що чорніє, у перших зірках, у силуеті Лаври за Дніпром, або в багатті, в очах пацанів...
– Як Д’артаньяну перебратися через Ла-Манш?
– Через що? – перепитували пацани.
– Через протоку. Протока між Францією й Англією називається Ла-Манш, а ще – Па-де-Кале. Як?
– На човні?
– На кораблі!
– Не можна! Всі порти закриті, навкруги шпигуни Кардинала Ришельє, роз’їзди.
– Може, на літаку? – втрутився якийсь малий.
Ось тут уже всі іржуть. І дивляться на Аліка, блатного, у нього батя був льотчиком.
– Ні-і... Літаки у війну вигадали. Тоді, за царя, не було.
– А при королях навіть паротягів не було, – вставляє хтось начитаний.
– А як?..
І після довжелезної, професійно витриманої паузи – кажу роздільно.
– «На-у-ті-лус», Капітан Немо! – і даю пояснення, докладне, з викладом технічних термінів та родоводу «N», щоб ніхто не сумнівався в наявності «Наутілусів» у XVІ столітті, бо всі хотіли, щоб він встиг, привіз їх (підвіски!) вчасно, щоб вставити по повній програмі й цьому підору, і його прихвосневі в сутані.
Багаття – двійко-трійко овочевих ящиків – викинувши язики до неба, невдовзі вщухало. Для пропікання картоплі бракувало жару, їли, обпікшись, сиру, спалену. Вечір міцнішав. П’ятиповерхівки видавалися далекими, а правий берег взагалі – заламаншям.
У неблизьких будинках запалювалися берегові вогні.
Нас починали кликати додому, мене – серед перших, та соромно не було. Усі знали – «ходячу газету» раніше кличуть. Розуміли...
По дворах пішла слава, дійшовши до курців із старших класів, і вчителя фізкультури, і білетерки кінотеатру «Аврора». Це було класно. Мене поважали. Казали: «Кльово видає!» І я чекав на вечір, чекав на ту заповітну хвилину, коли всі, і я в тому числі, задихнулися б від несподіванки й цікавості.
Одного разу я поспішав на піски, я зістрибнув з вікна та – підборіддям – об своє ж коліно. Клац! Зуби дзенькнули! Рот миттєво наповнився кров’ю.
Язик! Відрізало?
“І вирвав грішний мій язик!” – блиснуло зі шкільної програми. Але я, шкутильгаючи, уже уявляв: – Я не зможу говорити... Пацани не дочекаються... І я не буду в центрі, відбираючи його в багаття, не палитиму-розпалюватиму – ну, не серця, – так вогники в очах?
Що робити?
– “Сповняйся волею…” – закликав Пушкін. – Вертайся додому та замахнися, сповнений волею піонера, на всього Фенімора Купера, і всього Жуля Верна, і Бєляєва, і Дюма, і Майна Ріда, і Марка Твена, і Уеллса, і Конан-Дойля, і ...
Та я, дійшовши до рогу нашої п’ятиповерхівки й обмацуючи губами те, що залишилося від язика, погнав все-таки на піски, і спочатку мовчки відкривав рота та показував, потім, ледь ворушачи, розповів пацанам про падіння, і так, непомітно, слово по слову...
А читати – читати можна й уночі, забравшись із ліхтариком під ковдру. Тому що всі ночі, все життя ще попереду...