Шустрик

У переході, біля Центрального універмагу... Я відійшов досить далеко, аж поки зрозумів, що це – Шурка, Шустрик! – з тієї самої Біличанської.

Якби не баян... Дебелий, товстелезний, він обтікав розкладний стільчик, і набряклі пальці його м’яли клавіші, розтягуючи тужливу, жалісну мелодію.

Я стояв поза колоною й, не визираючи, слухав і не наважувався підійти, бо здалося, що й він упізнав мене, та, ховаючись за баяном, нахилив голову, аби – ані слонячих ніг своїх, які випирають опухлостями з сандалій, ані малинової пустки порожнього футляра...

Шустрик. Він отримав таке прізвисько через мультик і швидку гру на баяні й трубі, а ще – через фінт, обводку, яку ніхто повторити не вмів.

Шурка мав коронний номер. Лівою-правою, лівою-правою – м’яч гуляв у нього поміж ногами та псував нерви захисникові, та щойно той вибити намагався, дістати, – Шурка – раз! – з однієї на іншу скидав, кидав уперед, та – опаньки! – вже в тебе за спиною!

Ганяли ми між будівництвом і жіночим гуртожитком ТТП – трамвайно-тролейбусного парку – де на першому поверсі була душова із замазаними білою фарбою вікнами. Якщо підставити ввечері ящика, можна було угледіти пару, крізь скупчення якої раз у раз виникали жовті від тьмяної лампочки мокрі жіночі тіла.

Хлопці бігали туди часто (поки малого Пелікана не піймали – він ставив два овочевих ящики та провалився в обидва), а я лише одного разу, увечері, майже вночі, але через подвійний страх так нічого й не побачив. Тобто я бачив одну тітку ззаду, напевно, кондукторку, та скло запітніло, і, попри мою пильність, особливого відчуття в мене не виникло.

Значно краще й конкретніше все це було видно на картах, які Шустрик виграв у Коськи, не всі, звісно, – 14 штук – виграв на парi, своїм коронним фінтом.

А сталося це так.

Коська жив у гуртожитку, з матір’ю. Його боялися та любили водночас. Він був справедливий хуліган, з котрого обов’язково виріс би Робін Гуд, якби він жив в Англії, або Дубровський чи Котовський, якби це було до революції. Ще він нагадував Гавроша з однойменного фільму, носив таку саму кепку та класно кидався камінцями.

Перемахнувши нашу річку Смердючку, щораз діставав він яку-небудь цінність: фінку зі складаною ручкою, патрони – не гільзи, а саме справжні патрони дрібного калібру, розсипний тютюн у коробці з-під монпансьє, щоб курити, а одного разу прийшов п’яний і почав показувати маленькі карти – листівки, з голими тітками, які оголювалися й таке виробляли, що в жодній лазні не підгледиш.

Ми стояли за сараєм, та я весь час озирався та спиною відчував, що на нас поглядають крізь завішені тюлем вікна, і здогадуються, і знають, що ми робимо, і ось-ось з-за рогу вискочить тітка Фіра, Артамонова мама, й репетуватиме несамовито, рватиме їх й битиме Коську по кепці та по спині всім, що потрапить під руку, та розповість моїм; від такого сорому я не міг фантазувати далі.

Та, поки ніхто до нас не біг, ми передавали карти, і, не встигнувши розгледіти до пуття, хапали нову, і виштовхували малого, котрому не можна, та сопіли, пильно вдивляючись у розмиті силуети.

Це було справді страшно. За таке могли запросто потурити зі школи, маму викликати на відкриту порнографічну педраду, тата у в’язницю посадити, а дідуся – на все життя виключити з лав Комуністичної партії Радянського Союзу. Дивлячись на карти, я негайно ставав Плохишем, ні, звісно, не зрадником Батьківщини, а поки що просто буржуйським Плохишем, і пітнів сильніше, і квапливі ручки хапали та м’яли карти в бридкому, проте бажаному хвилюванні.

А потім ми побігли на майданчик між підстанцією й гаражем, чиї залізні двері слугували замість воріт, і Шустрик тричі зробив Коську своїм фінтом – Коська завівся. Ще тричі вони зіграли на спір – один на один до гола – і Коська програв майже половину колоди.

– Бери! – тицьнув він Шустрикові 14 карт і спересердя влупив по воротах. – Гляди лишень, щоб вдома не знайшли. Зрозумів, козел?! – додав він, ляснувши Шурку по потилиці й потеліпався геть.

Я не розповідатиму про те, що ми відчували, дивлячись на Шустрика. Перемогти самого Коську, старшого на два роки, виграти спір, а головне – карти, ви ж пам’ятаєте, які, по-перше, коштують, напевно, купу грошей, та ще спробуй дістати. Ми знову побігли за сарай і там уже роздивлялися солідніше, майже не соромлячись і поглядаючи один на одного.

Сонечко зазирнуло за сарай і стало видніше, чіткіше, і ми, звикнувши, уже розглядали пильніше, не кваплячись, звертаючи увагу на залишки нижньої білизни та пози... як несподівано тітка Фіра закричала несамовитим голосом:

– Ііі-горе! Валеее-рику! – заволала вона, і ми, захоплені зненацька, сіпнулися й застигли, стискаючи нещасні карти.

– Ііі-горе! Їсти! Їс-ти!

Й одразу ж, мов луна, покликали мене, і тітка Женя, неосяжна Шустрикова мама заспівала з балкона:

– Шу-ра! Шу-ра! До-до-му!

Повернувши Шустрикові його карти, ми стрімголов побігли на заклик.

А він так і залишився стояти, стискаючи в руках, не наважившись покласти до кишені, не знаючи, що робити, де ховати, у дворі, за сараями, аби хтось із пацанів, а, можливо, і сам Коська підгледів би та вкрав, чи вдома, де можуть знайти? Та згодом все-таки зважився та ховав їх, засовуючи під підкладку футляра від баяна, а потім, казали, продав їх по одній, в інтернаті, по п’ятдесят з гаком копійок за штуку.

Я стояв за колоною, слухаючи тяглисті звуки баяна; і Коська, і пацани, і наш двір, і той закуток за сараями, і фінт Шустрика, обводка, – усе пригадалося ясно-яснісінько, постало переді мною, мов живе. І тому вирішив, незважаючи ні на що, поспішити зараз до Шурки. І рушив, обминаючи зустрічних, до нього, пішов – однак там уже нікого не було. Я різко обернувся, проте його не було.