Ти читав?

Дочитано хорошу книгу. Перегорнуто останню сторінку, а там уже, окрім приміток та змісту, нічого й нема.

І знову прочитаєш останній абзац і занудьгуєш. Та сидиш мовчки, доки в кімнаті й у серці стихають останні рядки.

А закриєш і не хочеться випускати з рук, і носиш її по кімнаті, а потім уже кладеш на полицю, у нішу між восьмим і десятим томом, щоби сяяти справжнім неметалевим золотом...

– Ти читав «Голову професора Доуеля»? – запитав Сашко й обізвав мене «козлом». – Це найкраща у світі книга! Сьогодні мені приносять другу частину. – Дивися! – простягнув він. – Бачиш?

Із обкладинки того, що колись називалося книжкою, дивилася кошлата стареча голова, відрізана від тулуба, встановлена на спеціальному столику з трубочками, які тяглися за межі обкладинки.

Я зітхнув. І, мабуть, обличчя в мене було таким, що Сахер забіг за спинку ослінчика та, присівши за ним по шию, надувся й захрипів, видавлюючи з нерухомого рота:

– Я-а-а голова-а професора Доооуеля! Доуеля! – звиваючись, як ще не обезголовлений дракон, повертав і закидав голову, блискаючи білками. А для більшого залякування ще й вистромив пальці – наче в корчах – та схаменувся. – Олександр Бєляєв. «Голова професора Доуеля», – помахуючи половиною книжки, вийшов він з-за лави. – Шкода, мало картинок. Ця – найкласніша, – вимовив, цмокнувши, і ми взялися роздивлятися конструктивні особливості приладдя.

Голова лежала відрізаним кінцем на склі, і в цьому місці її оперізував обруч, фіксуючи, щоб вона, не дай Боже, не впала й не покотилася, мов м’ячик, по кімнаті. Знизу, я вже казав, приєднувалися кольорові трубочки, якими подавалася живильна рідина, а ось цією – товстою гофрованою – йшло в горло – я знову проковтнув – стиснене повітря, щоб він міг говорити. Сашко повернув краник, почулося сичання та голова захрипіла, захекала, скаржачись, як всі люди похилого віку, на те та на се, і на Бєляєва, звісно, також.

Ось так я знову почув прізвище письменника, з котрим прожив років зо три, не менше, та й нині він зрідка заходить до мене, посміхаючись, обійнявшись з кудлатою головою цього професора та Іхтіандром у затісному майклоджексонівському костюмі...

Мені було одинадцять, коли Олександр Романович зайшов по-сусідськи та, сьорбаючи чай із кизиловим варенням, повідав про свій чудовий задум створити грандіозний твір, де ніби об’єднати всіх найвідоміших героїв пригодницьких і фантастичних книжок.

– Я таке вигадав! – повідомив він, підморгуючи. – Але це – ще не все! Книга – особлива! Кожна сторінка, тобто аркуш – закінчена плиточка сюжету. Причому, – вражав він очами й паузами, – книга зроблена як швидкозшивач – сторінки виймаються. І найголовніше – через одну – чисті аркуші!

Можна дописувати, домальовувати, комбінувати, додавати нових героїв...

– Ет, – скаржився письменник, – мені б тільки розпочати! Отак сісти до столу, взяти в руки ручку (він скористався чайною ложкою) – та писати, писати вдень і вночі, вдень і вночі... Не дають! Вони не дають мені працювати! Іхтик – взагалі втратив розум – страждає, а ветеран – соромить... Бодай на тиждень! – заблагав письменник. – То як?

Мама спочатку навіть слухати не бажала, “цей рибний вогкий запах!”, але врешті-решт умовили бабусю, – (...оскільки потрібна ідеальна чистота, як у вас, Софіє Михайлівно...) – Іхтіандра оселили у ванній, а професора – на шафі, між дерев’яним карпатським орлом і порцеляновою дівчиною-ковзаняркою.

Треба сказати, мороки з ними було небагато. Щодо професора Олександр Романович сам їздив на Червоний Хутір; потім нас прикріпили на Анжели Девіс, поруч зі школою. У суботу після уроків я заходив до зарядки, заправляв балончики стисненим повітрям і забігав на молочну кухню, де мене вже знали, і старша сестра, посміхаючись, простягала сулію, наповнену липкою рожевою рідиною. А у ванні розчиняли морську сіль на тиждень, та й усе!

Професор виявився нестрашним. З ним вечорами грали в карти, дивилися телевізор та виносили покурити з татом та дідусем на кухню. Вони там гомоніли, згадували війну, лаялися, накурювали, засиджувалися допізна. А мовчазного Тишка всі полюбили, мама жаліла, а бабуся про всіх піклувалася. Вона власноруч замінювала кров і воду та брала Тишеньці лише свіжу рибу, хоча сиру він не їв, а їв як всі, тільки трішки.

Звичайно, з ним було в тисячу разів цікавіше.

Він ще школярем багато плавав, головним чином в теплих, південних морях і барвисто вмів описувати чудесне підводне життя.

– Ось, – дивиться він крізь кахельну стінку, – ідеш уздовж рифа. Праворуч – акваріум, корали, різнобарвна живність, краса. Рано-вранці, сонце ще не зійшло та глибина особливо насичена. Йдеш, ледве помахуючи, та поглядаєш скоса туди, у глибину і чекаєш. Чекаєш, коли вона – блакитна й синя до чорноти – почне оформлятися та сіріти довговидим тілом і знизу – бачиш дедалі чіткіше й чіткіше – на тебе, не звертаючи уваги, виходить вона...

– Хто? – не витримував я.

– Кілька в томатному соусі! Хто?! Мусиш сам розуміти – хто. Акула. Невелика, метрів зо три, не більше... Але піднімається просто на тебе. Знизу, мов зенітна ракета... Що робити? А-а...

Я сідав біля ванни на ослінчику та слухав, і ми поринали в безодню його спогадів, у далекі й холодні глибини, і він учив мене не дрейфити, не лякатися, а йти туди на світанку:

– Рано-вранці, коли сонце ще не зійшло, вони підходять і кружляють коло самісінького берега, і якщо пощастить побачити королівську манту та піти попід її крилами, – старий, не поспішай, надивися, насолодися її сіятельством, щоб потім, опам’ятавшись, вискочити нагору й захлинутися в киплячому від дельфінячого екстазу квачі або штандері та знову піти вниз, у комунальні рифові печери, де живе знайома мурена, Мурочка, та, чухаючи під шийкою, мучити її як ледачу кішку, сальто-моталити та носити на шиї чорнобуркою.

Про піратські скарби Тишко розповідав скупо, – не рекомендували. Натомість любив зачаровувати затопленими, полеглими на дні стародавніми містами. І ми кружляли понад вулицями та площами, повз вежі й палаци, де ще збереглися мозаїки та статуї, ми торкалися таємниць загиблих цивілізацій і поверталися у ванну з широко відкритими божевільними очами.

А ще ми мріяли про те, що прийде весна, настане літо, канікули, і можна буде випустити його в Дніпро, що впадає в Чорне море, а звідтіля через Босфор і Дарданелли доплисти до Середземного, а там – повз Туреччину й Ліван, крізь Суец – у Червоне, вічно тепле бірюзове море, і там жити.

Можна було б поставити будиночок на палях, на воді та зробити таке двоспальне ліжко, щоб половина його як ванна, припустімо, так – сітка чи з плексигласу, а половина ліжка – нормальна, з матрацом, для Гуттієре, тобто, коротко кажучи, – було б бажання, можна все зробити. Та вже тоді мені здавалося, що вона нікуди до нього не поїде, а залишиться жити зі своїм журналістом. І тому я не чіплявся до нього з будинком на палях, а більше наполягав на розробці маршруту, усіляких труднощах і технічних приладдях.

Перша проблема – а вода в Дніпрі, як відомо, прісна, – полягала в тому, що морські риби в прісній воді не житимуть. У ванну ми додавали морську сіль – 330 грамів на відро води. А як бути з Дніпром? Отут варто було добряче подумати, зважити. І суперечка розгорілася неабияка.

Тато запропонував везти Іхтіандра у ванні, завантаживши на пароплав, і я почав розпитувати, чи нема в кого зайвої ванни, бо нашу мама не давала.

Дідусь обстоював буксирування! У целофановому мішку, за пароплавом.

А мама сказала взагалі нікуди не їхати, а зробити такий гарний скляний обруч на шию, на зябра, та періодично міняти в ньому воду, фільтрувати, відстоювати...

Та ванна розхлюпується, а буксир, не дай Боже, на гвинт намотає. А мамина ідея, це що ж – прив’язати його до кухні, до водопроводу?

Мені пригадалися старі у військовому госпіталі з трубками та баночками для виведення сечі, – я замахав руками й рішуче відкинув ідею з обручем.

І тоді бабуня винесла йому дві шийні подушечки, на зразок тих, що підкладають скрипалі, аби не намуляло. Скроєні з добротної полотняної тканини, вони розташовувалися в районі вух і завершувалися зав’язками на потилиці. Геніальність та, я навіть сказав би, практичність бабусиного винаходу полягала в тому, що сіль (вони наповнювалися сіллю!), розчинялася рівномірно з зовнішнього боку подушечок й обмивала розташовані за ними зябра. Швидше поплив – більше солі йде, повільніше, взагалі зупинився – вода стає солоною від дифузії, захотів поповнити сольовий баланс – «блискавку» – раз! – подушечки були на «блискавках» – засипав – жжик! – і вперед!

Щоб їх випробувати, у ванні зробили течію за допомогою душу, а коли цього виявилося замало – увімкнули пилосос навпаки, на побілку, воду почало гнати добре й, як то кажуть, процес пішов!

Ми так захопилися, що спершу не почули, та тільки згодом звернули увагу на роздратовані хрипи з шафи:

– Компрессссс! …кніть компресссс! – сичав професор, бо хотів голосніше, щоб почули, і після твердої обіцянки не лаятися при дітях тато повернув важіль:

– Недоумство! Подушечки?! Експеримент?! Кретини! – моментально закричав він, та осікся. – Експеримент! Де? У ванні? Не дозволю! Іхтіандр – таке само надбання суспільства, як і я! Не дозволю! Занапастити? Не дозволю!

Сперечатися з професором було важко. Професор! Тим паче, що суперечка нічого не вирішувала. Необхідні були натурні експерименти, максимально наближені до польотних.

І, всівшися зручніше, – якраз була субота, – ми взялися до справи, тобто почали вигадувати, як навесні, а точніше, на початку літа, коли вода вже буде добра, почнемо розробку різних варіантів рейсу, модернізованих моделей подушечок, мішків, буксирів тощо.

Цей день – 19 травня 196... року – мені запам’ятається назавжди, на все життя, коли ми, в оточенні дітлахів й дорослих виїхали колоною з нашого подвір’я та повернули в бік бульвару Жюль Верна.

Що відбувалося довкола! День піонерії, свято пісні та строю, – і ми: спереду на інвалідці – професор, обплутаний трубками, трохи далі – поміст на роликах ыз ванною й живим Іхтіандром, супровідні служби, Сашко з роззявленим ротом, марші з репродукторів, дитячі візочки з мамами, вчителі...

На озері – не на Ближньому, а на Огірку – було урочисте відплиття. Виголошувалися промови. Кінохроніка знімала старт. Іхтіандрові надягли водні лижі і тричі провезли озером за моторкою з червоним вимпелом над головою. Шкода, на експерименти часу забракло. Та це було згодом, у робочому порядку. І до 196... року Іхтіандр обов’язково виїхав би, тобто, відплив, якби не арабо-ізраїльський конфлікт, проблеми з допуском, із ВВІРом...

Невдовзі ми переїхали до іншої квартири. А вони, разом з Бєляєвим – до Москви. Професора, здається, вилікували. Про Іхтіандра ж мені нічого невідомо. Проте, ні. Рік по тому він знявся в однойменному фільмі. І це був уже не той худючий підліток, а змужнілий юнак, героїчний красень, у котрого неможливо, не можна не закохатися.

– Оуу – оуу?! – сурмив Іхтіандр і з’являвся з зелених глибин, випливаючи на середину екрана. Величезні мигдалеподібні очі його оглядали мене й через тоненький тісний скафандр пробігала судома. Ще мить – і він перетворювався на водяну блискавку та стрімко мчав на допомогу, щоб урятувати, блиснути, вильнути та зникнути.

Декому він видавався суперменом. Але я знав, що, попри свій героїзм і фотогенічність, Тишко був скромною й сором’язливою людиною, любив тварин, риб і ще Гуттієре – вінець природи.

Коли ця наволоч занапастила його – (...Вони ж згубили тебе! – ви пам’ятаєте, як закричав тоді його батько – і ледве встигли донести до води...) – це прощання ніяк не можна було витримати, бабуся й мама витирали сльози, я хлюпав і всі разом зітхали з появою напису «Кінець фільму».

Телевізор вимикали, і на згаслому екрані певний час світилася невеличка точка, начебто скінчилася хороша книга, перегорнуто останню сторінку, і в кімнаті й у серці все ще жевріє світло й чути звук катодних ламп, що остигають. Телевізор накривали китайським покривалом, щоб від сонячних відблисків не вигорала трубка, і бабуся, витерши наразі пил, ставила на покривало фаянсового гордовитого песика й порцелянового юнака Пушкіна в замисленій робочій позі з пером й книгою.