Контакти

На гетинаксовій платі вже були розпаяні резистори з конденсаторами й діодом, і два з трьох тріодів, що височіли в центрі, немов марсіанські триніжки Герберта Уеллса.

Над ними, наче божественні повітряні кулі, стояли наші голови: татова та моя. Тато був схожий на художника, хірурга й годинникаря одночасно, оскільки в одній руці він тримав занурений у срібло паяльник, а в іншій – мамин медичний пінцет.

Доторкнувшись паяльником, тато на мить застигав у цій позі: крапелька припою перетікала на ніжку та приварювала її таким чином, щоб все це місиво з’єднати в єдине ціле. Потім він відкладав паяльник, роздивляючись уважно, що це в нього вийшло, цикав зубом, визначаючи, чи йде емітер на «землю». Я ж у цей час нудьгував, бо вже другий вечір поспіль ми збирали транзисторний приймач на трьох транзисторах, і мама сварилася, що пізно, а за вікном була ніч, сповнена невловимих радіохвиль.

Спочатку треба залудити контакти, – показував папа та, вмочивши в каніфоль, дбайливо, немов пензликом, проходив по ніжці тріода, торкаючись легенько, аби, не дай Боже, не нагріти її надмір, а мені дозволяв паяти лише з тепловідводом, із такими спеціальними щипчиками, які відводили тепло, повиснувши в позі хірургічних затискачів.

Майже все було розпаяно.

На своїх місцях, у суворій відповідності до кількості омів і кілоомів стояли електричні опори. Їх була ціла коробка. Батько приніс їх із заводу, великі й маленькі, зеленого й інакшого, незеленого, кольорів.

Ставлення до них було хороше, як до пішаків, котрі приймають на себе перші удари супротивника. Ці скромні трудівники електрики лежали в коробці покотом, паялися просто, без усіляких там тепловідводів, а, перегоряючи, правдиво чорніли, тобто не заплутували та не приховували своєї поломки.

Тому почорнілі, тобто вже несправні, зберігалися вони поруч із справними, неначе на заслуженому відпочинку.

На відміну від опорів, товстенькі конденсатори ділилися вже на прості й електролітичні, де потрібно було відрізняти «плюс» і «мінус», і мали пихатий вигляд, немов працівники комерційних банків. Здавалося, у своїй коробці вони тільки й роблять, що обговорюють курси на пікофаради, підкреслюючи, між іншим, і власну ємність.

Діод був прозорий і простий, як правда. Туди він пускав струм, а в зворотному напрямку – ні, зась! Він стояв на сторожі правильного руху струму, і попри одну-єдину звивину, що відкрито блищала крізь скло, підкуповував принципами, якими, як відомо, поступатися не можна.

Узявшися за руки, чотири діоди випрямляли його таким чином, що він ішов прямо, без цих єврейських коливань і хитань, у правильному напрямку, від «плюса» до «мінуса», або, як потім з’ясувалося, – від «мінуса» до «плюса», ішов, немов полки на параді, відповідаючи розкотистим «Ура-а-а!» на вітання маршала:

– Вітаю Ва-а-ас, товариші-і діоди-и-и!

– Ура-а-а!..

Мені подобалися чесні діоди, і деякий час я навіть складав їх в одну коробку з транзисторами, сповідуючи принципи рівності та братерства, а потім, із нагромадженням запасів радіодеталей, виділив їм окрему сірникову коробку.

Отже, майже все вже було готове.

До чорної шляхетної пластмаси телефонного динаміка було вже припаяно жилочку проводів, на феритовий стрижень накручено необхідну кількість витків ДЕЛШО – дрота емальованої лакованої шовкової оплітки – і залишилося тільки допаяти останній тріод, П416, розпаяти правильно – еміттер на «землю», сюди колектор і базу, щоби монтаж було завершено й можна було, нарешті, приєднати живлення, квадратну батарейку КБС із солоними від електричного струму кінцями...

Було вже пізно, мама лягла спати, і в чорноті зимового вікна вгадувалися наші з татом силуети, котрі схилилися над платою, та, як боги, батько та син, вдихали фіміам розплавленої каніфолі.

Схиляння творця над його створінням я спостерігав і раніше, наприклад, крізь надтріснуте скло годинникової майстерні на базарі, але це було не те, це було з боку, а тут я готувався побачити, почути й відчути рух струму та радіохвиль, як перший помічник Творця, мов підМайстер, без якого що-небудь неодмінно забудуть.

Я приклав динамік до вуха, чи ні – вухо до динаміка – і почув шум. Я подумав, що це – звичайний шум електронів, електричного прибою, але тато сказав: «Ні! Вслухайся!” І став повільно повертати стрижень змінного конденсатора. Плівочки зрушилися та пішли, перешаровуючи, одна в іншу, і мене потягло в хаос шумів і радіостанцій, що урвався виразними позивними «Маяка».

Довгі, майже кілометр завдовжки радіохвилі широкими, розтягнутими синусоїдами йшли понад засніженими полями, чіплялися за дроти, труби й будинки, і було їм важко летіти в цьому сповненому перешкодами світі, під ударами розбійницьких блискавок.

– Працює! Працює! – закричав я пошепки, позираючи у вікно, звідки без жодних дротів текла ніч, а за нею – весь Всесвіт і КОСМОС.