Святковий концерт на Біличанській

День Перемоги святкували два дні. Восьмого ввечері показували “Блакитний вогник”, а дев’ятого, також увечері, – Святковий концерт із Кремлівського палацу з’їздів.

Так само, як і “Блакитний вогник”, Святковий концерт теж складався з двох частин, та якщо у “вогнику” всіляке казна що показували впереміж із гарними номерами, то в концерті першу частину взагалі дивитися було не варто. За патетичними ораторіями “Ленін завжди живий” наступними йшли лірико-хореографічні композиції “На привалі” тричі Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю. А завершувалося це все вальсом “Шкільні роки чудесні”, гидким донезмоги, де такі собі хлопчики-суворівці так, як треба, танцювали з дівчатками й кивали “маю честь”, та ставали на одне коліно, а ті навшпиньках кружляли, а наприкінці вибігали взагалі малі й теж так само і кивали, і на коліно...

Мама й бабуся зворушувалися до сліз, я нудився, а в Яші йшла “кисла водичка”, і він прямував на кухню пити соду.

Тому першу частину дивилися, сидячи за столом, через пляшки, а вже на другу частину Яша пересаджувався в крісло, а я – на диван, і вже чекали на Шульженко чи Трошина та, звісно, Мусліма Магомаєва й Едіту Пьєху та кричали жінкам, котрі мили посуд на кухні:

– Софо! Шульженко! – І бабуся, витираючи руки, слухала, стоячи у дверях.

А коли, нарешті, оголошували Райкіна (Аркадій! – пауза – Райкін!!), то гукали:

– Райкін! Райкін! Швидше!!! – і жінки бігли прожогом, і тато не докурював на сходовому майданчику, і всі сідали, і сміялися до сліз, до кольок, бо ж Райкін – є Райкін!

Святковий концерт, що ми задумали до Дня Перемоги, запросили дорослих, вони виходили з кухонними табуретками та маленькими, щоб мити ноги, ослінчиками, а Рудичка тягла віденського стільця з такими гнутими ніжками, щоб не було, певно, видно, яка вона сама кривонога; справжній концерт, до якого ми готувалися заздалегідь, сцену спорудили з овочевих ящиків, на траві, де вішали білизну, натягнули завісу між стовпом і каштаном, – цей довгоочікуваний концерт, нарешті, настав, і травневе сонце, весняне й літнє водночас, сяяло щосили.

Конферансьє розсунув завісу – це був я! – і вимовив без папірця:

– А зараз перед вами виступить Ігор Ордамонов! “Амурські хвилі”!

Власне кажучи, на Жирного й покладалися головні надії. Він міг на своєму акордеоні грати практично без упину. І “Амурські хвилі”, і “Прощання слов’янки”, а “Амурські хвилі” взагалі без перерви! І тому він грав соло, тобто сам-один, і акомпанував хору й танцям, і фокусам, які показував запрошений із гуртожитку Коська, і навіть перед читанням віршів грав “Вихори ворожі”, але вірші вже Пенцер читав сам, у тиші, а після нього концерт відразу закінчився, та краще – усе по черзі.

“Амурські хвилі” Артамон виконав класно. Тітка Фіра, його мама, що сиділа в першому ряді, оберталася до сусідів з виразом обличчя, який виникає, коли розводять руками: “Що вдієш? Геніальні діти!”, – а їй у відповідь кивали інші мами, бабусі й тітки, котрі чекали своєї черги, начебто хотіли сказати “Та-ак!” або “Нівроку!”, але лише схиляли голову набік і чемно кивали.

Власне кажучи, ви знаєте, як говорять “Нівроку!”

Дехто ще лизне тричі долоню і тричі потре це місце іншою долонею. Ось так. Ну, знаєте.

А от вимова слів “Та-ак!” чи “Ні! Ви подумайте!” вимагає спеціального роз’яснення.

Це досягалося особливою мімікою обличчя, тобто брови піднімалися вгору щонайвище, очі наповнювалися вологою, а кутики рота опускалися донизу, збираючи в самісіньких кутиках таку кількість мудрості, якої вистачило б на добру дюжину регіональних конфліктів.

Як казав поет: “Це загальне піднесення завершувалося фірмовою кулінарною посмішкою “Цимес!”, що нагадує російське коромисло”.

Коротше, концерт проходив чудово. Під бурхливі оплески пішов хоровод. Пацани перевдяглися в жіночі сукні, пов’язали хусточки й попливли, як “Берізка”, і кружляли, а Аня, єдина серед нас дівчинка, надягла кашкета й із кожним з нас танцювала, а потім ми ходили змією й довго кланялися публіці, котра втирала сльози.

Люди розчервонілися й підспівували “Я люблю тебе, життя!” та “Катюші”, які виконувала Аня, і ляскали вже разом, у такт – і долонями, і по важких стегнах, і по різних пагорбах живота.

Старий Болсуновський схвально жував і кивав, болончина квартирантка ритмічно погойдувала коляску, і навіть недоступний Давид, чоловік Коняки, вийшов на балкон і курив, відбиваючи такт пальцями на бильцях.

Пенцер мав читати “У глибині сибірських руд” та “Пісню про буревісника”.

Вибір віршів визначався тим, що, по-перше, він їх добре знав, а по-друге, вони були співзвучні його світогляду як політика.

Сашко тоді вельми захопився політикою.

– Піду, – казав він, – куплю газету в кіоску, почитаю.

Після цього дехто, побачивши його у дворі з газетою, переморгувався, натякаючи на його батечка, котрий, як відомо, був “злегка того”. Та варто було Сашкові дати коментар, варто було йому висміяти кого-небудь, хто плутав Конго (Кіншасу) й Конго (Браззавіль), варто було йому назвати номер останньої резолюції ООН по Палестині, як вони мимохіть забирали свої слова назад, хоча й не крутили пальцем біля скроні в протилежному напрямку.

Сашко знав прізвища всіх політичних лідерів і міністрів закордонних справ. Він безпомилково відрізняв країни соціалізму від країн соціалістичного табору, а ті – від країн соціалістичної орієнтації, а ті – від країн, що стали на шлях соціалістичного розвитку.

А як він умів обчислювати питому вагу соціалізму серед населення земної кулі!

– Індія! – кричав він із ленінською запальністю, – вважай, наша! Додамо сюди дев’ятисто-мільйонний Китай! Фінляндія – аж ніяк не капіталістична країна! А комуністи Італії та Франції?! Африка на підході! – тиснув він дедалі сильніше й сильніше. І тоді все з оцим проклятим капіталізмом ставало ясно, як Божий день.

На вибір віршів вплинуло й національне почуття. Сашко саме захопився історією єврейського народу, проковтнув усе, що міг роздобути, – від “Іудейської війни” до біографій Моше Даяна та Голди Меїр, – і йому хотілося прочитати щось героїчне, співзвучне епосі, коли всі, звісно, засуджували ізраїльську агресію, але водночас, притишивши голос, казали: “Як наші їм дали!”, – маючи на увазі підтримку всього прогресивного людства справедливої визвольної боротьби арабського народу Палестини.

Та промовлялося це стиха, третій уже нічого не чув, і тільки за загадковими усмішками розумів, про що йдеться.

– Олександр Сергійович Пушкін, – оголосив конферансьє (це був я!), – “В Сибір”. Читає Олександр Пенцер.

Артамон заграв “Вихори ворожі”, і Сашко, простягаючи, мов пам’ятник, руку з самісіньких сибірських руд, почав декламувати.

Спершу він, зазвичай, злегка шепелявив, і величезний язик, що не влазив до рота повністю, вивалювався поміж зубами, та помалу Сашко призвичаївся й напружився.

– “Не згине ваш скорботний труд!”* – читав він домогосподаркам, і терплячі жінки, котрі знають ціну скорботній праці, згідливо йому кивали, і підбадьорений прийомом, почав він видавати ще суворіше, а останні рядки: “Темниці зваляться та воля...”,– майже кричав, отож болончина квартирантка з коляскою мусила від’їхати аж до першого під’їзду.

Важкі закови упадуть,

Темниці поруйнує згода,

І привітає вас свобода,

І браття меч вам віддадуть.

Сашкові аплодували особливо гучно. І ми, задоволені концертом, і глядачі, і пацани з сусідніх дворів, приваблені акордеоном. Народ аплодував, Сашко кланявся, та ось у двір в’їхав мотоцикл із коляскою з усією Газівниковою родиною в повному складі. Газівничиха злізла з заднього сидіння, витягла плаття із задниці й поперлася з сумками до себе нагору.

Їхній Сашко побіг до нас, а сам Газівник, уже під газом, як звичайно, почав ходити біля свого смердючого мотоцикла та про щось із ним розмовляти.

Тобто ви зрозуміли, що Газівника в нашому будинку не дуже любили. Не любили за всяке.

По-перше, він був бандит. Коли тверезий, він нікого не чіпав і сідав грати в карти, і по своїй слюсарній справі запросто допомагав сусідам і грошей зайвих не брав. А от напідпитку... Пам’ятаю, він виліз на балкон і почав казати:

– Жи-ди! Жи-ди! – звертаючись із осудом до публіки, якої не було у дворі, а була сама Рудичка, і він повторював це слово, поки не побачив, що вона однісінька, і, викинувши вперед руку, закричав, знущаючись:

– Голда Меїр! – із наголосом на “ї”, вкладаючи сюди всю фамільну ворожість, із якою вимовлялися по радіо прізвища безсовісних сіоністських лідерів і взагалі – дисидентів.

– Голда Меїр! – спотворивши і мову, і обличчя. І Рудичка побігла, перелякана, додому, подалі від цього бандита.

По-друге, у нього був мотоцикл, чорний, із коляскою, єдиний, між іншим, у нашому дворі транспортний засіб, та річ була зовсім не в тому, і можна було б на це взагалі не зважати, якби не щоденні фільми про війну з двома неминучими мотоциклами з коляскою, з есесівцями в чорних шкіряних плащах, окулярах і касках, що наздоганяють нашого розвідника, коли одного з них вбивали одразу, а інший, настирний та особливо мордатий, усе гнався, гад, і гнався, аж поки також не вилітав до кювету на втіху всім пацанам.

Газівник сперся ліктями на свого мотоцикла й роздивлявся глядачів. Звісно, йому важко було жити в цьому будинку, де більша частина мешканців вела свій родовід з Подолу та Євбаза, де навіть щирий українець несамохіть висловлювався з єврейськими інтонаціями та робив свої маленькі ґешефти. Газівник дивився осовіло, погляд його був важкий і сумний, як у пам’ятника в парку Шевченка. Публіка, розігріта концертом, іще чекала й гомоніла, а Рудичка, скажімо чесно – не видатний діяч сіоністського руху – якось не гордо зіщулилася на своєму віденському стільці, бо їй не хотілося цього всього.... Та ось Сашко, отямившись, закричав:

– Максим Горький. “Пісня про буревісника.”

Народ моментально замовк. І Сашко вже не розкачувався, а відразу, одним заходом пішов, максимально вдаряючи по буквах:

– Над простором сивим, – виголосив він із натиском по “ве” і через “и” перейшов до “ер”, – моря, – і “моррря”, – це залунало вільно й могутньо, і забилося над хвилями горде серце буревісника. – А між хмарами і морем, – і ці “ме” й “ер” лунали й у наших серцях знайомими шкільними рядками, та Сашко раптом осікся, і замість рішучого “Гордо майорить і рине” злякано вп’явся очима в зал.

– Гордо майорить, – зашепотіли ми з-за завіси, але Сашко замотав головою й почав повторювати спочатку:

– А між хмарами і морем, – і, відкривши рот, знову замовк і вже не чув, як мами, бабусі й тітки: «Гордо майорить», – як усі підказують йому забуті, на їхню думку, слова, і Рудичка підвелася зі свого віденського стільця, щоб сказати:

– Саша! Гордо майорить!

І було б так, якби Газівник не вимовив ті самі два слова – ім’я та прізвище, які вважав, очевидно, жидівським матюком. Він уперше вимовив їх правильно, із правильним наголосом, вимовив досить виразно й роздільно, але Артамон уже розтягнув міхи акордеона, і безсмертні “Амурські хвилі” поглинули Голду Меїр, і Сашу, і Газівника, і достопам’ятний концерт до свята Великої Перемоги.

_________________________

* Цитується в перекладі Л. С. Первомайського.