Свастика

Раїса Іванівна Бурмака – старша піонервожата – була неоковирна. Дебела й безформна, вона вкочувалася до класу на шостий чи ще гірше – сьомий урок, щоб провести урок мужності, зачитати рекомендовану для таких занять статтю з “Агітатора”, тобто вже – “Блокнота агітатора”, видання ЦК КПРС, названого тепер практичніше та краще. Відповідно до спущеної з райкому рознарядки, на бібліотеку виписувалися три Піонерських та одна Комсомольська правди, а “Агітатор”, тобто “Блокнот агітатора”, виписувався додатково, за ініціативою знизу, понад план, на що додатково збирали по 5 копійок.

Коли вона заходила до класу, та, скривившися від печії, сідала на липке коленкорове сидіння, невідомо звідки – чи від першої парти та далі, або ж звідкілясь знизу в класі й без того задушливому від присутності тридцяти восьми змучених нудотою підлітків, починало тхнути оселедцем, нещодавно перейменованим на оселедця “Івасі”. Після перейменування оселедець став дрібнішим і дорожчим, але запах – нудотний та ядучий запах поту й нечистого жіночого тіла – зберігся, ба навіть посилився.

– Сьогодні, – повідомила, розкривши затертий “Блокнот...” Раїса, – ми поведемо мову про легендарного героя, що віддав усе ... до останньої краплі ... за світле... всього прогресивного... – бубоніла Раїса, та кожен був уже далеко, і якби не запах, якби не запах, мабуть, ніколи назад не повернувся б...

Фашистський знак, іменований мерзенним словом “свастика” (що означає, здається, “розпилювач пахощів”), був огидний не лише душі, а й очам, і пальцям, що стискають крейду чи ручку, і саме тій крейді, що кришиться сильніше, і дошці...

Чотири букви “Г”, з’єднані разом, розкривали лиховісну таємницю фашистського знака – Гітлер, Геббельс, Герінг, Гесс, – і тому, якщо в зошиті та на партах, тобто там, де могли довести, що писав саме той, він миттєво домальовувався, перетворювався на перехрещені війною вікна, хоча всі знали, що насправді це домальований фашистський знак, або прирівняний до нього матюк, але ніщо інше.

Отак, мабуть, і було винайдено (моїм однолітком?) поштові індекси, які спершу картали, але потім призвичаїлися й, перевертаючи конверт, зазираючи зі зворотнього боку, почали писати за взірцем нервовим тремтячим почерком.

Та фашистський знак, оця гидота, оцей кощавий павук, ніколи, чуєте, ніколи не став би нашим, його ніколи не дозволять, і правильно!

А писали його так, задля дурнуватої хоробрості: ну, написав, і що? І що тут такого?

Жирний саме пояснював мені таємне значення чотирьох “Г”, коли Раїса побачила через плече, ЩО ВІН ПИШЕ, і захлинулася від обурення. Тиша, що запанувала в класі, вкрите плямами Бурмаччине обличчя й ми, ні, точніше, Жирний, це він писав, я лише дивився, призвели, як кажуть японці, до втрати обличчя, і він замимрив нахабно:

– А що? А шо тут такого? – хоча добре знав, лукавив, викручувався, мов зрадник на допиті, і Раїса Іванівна, обіпершися на мою парту збоку черевом, вичитала Жирному, як мовиться, за всіма статтями, і назавтра його маму, викликану до школи, у кабінеті директора запитали:

– Вам відомо, що Ваш син малює атрибути фашистської символіки? Малює сам та навчає цього інших. – і після важкої тривалої паузи, додано. – Ви здогадуєтеся, чим це може пахнути?…

Бідна мама не знала, куди подітися. А Лідія Олексіївна взялася соромити та прибивати цвяхами до ганебного стовпа її сина, забитого випробуваною вчительською логікою, коли запитання ставлять не для відповідей, а щоб затиснути до ганебного кутка, для осуду вірними товаришами, щоб у мозку миготіло вогненними буквами та словами: “педрада”, “дитяча кімната”, “колонія” й “відщепенець Щаранський”.

– Боже мій! Боже мій! – голосила, ворушачи губами, бідолашна мама, найбільше побоюючись, аби хлопчик не виріс у тих переростків-мотоциклістів, найчастіше із закачаними рукавами чи роздягнених до пояса, однак чисто виголених, котрі нахабно пахнуть трофейною “Фіалкою”, й акуратно стрижених під бобрик: – Матка, шнель, шнель, яйка, курка, – шиссен, пу-пу! Партизан! – І коли бідна баба лякалася – реготали – іржали, по-хамськи закидаючи голову, як козаки з відомої картини.

Мама заплакала. Вадик стояв поруч, червоний, як рак. Він також не знав “Що робити?!” Він гинув.

Лідія Олексіївна перевела погляд і, знов повернувшись до матері, промовила:

– Вийди, Вадиме, й зачекай у коридорі. У нас із твоїми батьками буде довга розмова.

Ми чекали довго, потім ще, і ще... Я пішов додому, а він залишався... Тиждень Вадик ходив тихий, і ніколи, ви чуєте, ніколи не малював не те що б свастику, а взагалі нічого.