Білий олівець

Ах, Білий, Білий, вершковий, Лорд Альба, так що там лорд, бери вище. Принц. Спадкоємець... І Наречений, красивіший за всіх наречених, стрункий, високий, і волосся срібне...

Пам’ятаєте, сказано:

“Перший ряд – дев’ятнадцять кольорів”. Над ним трохи вище – якраз на величину загострення – другий ряд, дев’ятнадцять кольорів, і над ними такий само, рівненький, як частокіл, – третій, верхній ряд, у якому правофланговим стояв він – Білий олівець – біла ракета вершкового кольору, якого Софка, природно, нікому не давала.

Власне, вона не давала й інших кольорів, та цей понад усе, категорично, хоч би хто просив. І в Софки не просили та не ображалися. Адже якби в тебе був Білий Олівець, ти теж нікому Його не довірив би й сам би Його не витрачав.

Білий – не такий, як усі. Він особливий, це відчутно, бо ж незрозуміло, навіщо Він, кольору паперу, тобто безбарвний – для чого? для кого?..

У дешевих, дитячих наборах Його не було. Як, власне, і багатьох інших кольорів із прекрасного чехословацького “Кох-і-нор”а, – якби така коробочка у Вас була, та поки що вона була тільки в Софки, і, між іншим, вона також цими олівцями не користувалася.

Позаду на коробочці була врізана картонна ніжка-підставка; кут її нахилу обмежувала золота атласна стрічечка. Відігнувши підставку й любовно розгладивши стрічечку, Софка перегинала назад зрізану під кутом кришку, так, аби відкрити всі 57 красенів і, в першу чергу, Білий Олівець, і ставила ту «Катюшу» ліворуч, у центральній частині парти.

А потім вона витягала дві товсті в’язки олівців різного зросту, обгризення, товщини й нагострення, та складала їх, немов запасні кулеметні диски, праворуч, ближче до проходу. Це були робочі олівці. Їх можна було слинити, ронити, засовувати у вухо, точити та навіть просити в Софки, і вона давала, але не більш як по два в одні руки.

– Софо! Дай мені, будь ласка, ось такий, – просили в неї, вказуючи пальчиком на прекрасного зеленоокого гренадера, що стояв за ранжиром у чехословацькому наборі.

– Такий? – перепитувала Софка своїм пальцем. – Такого немає. Жаб’ячого немає. Зараз подивлюся.

І не знімаючи резинки, перебирала олівці спочатку в одній в’язці, і, нарешті,: усім на радість та, потішивши власну гордість, – знаходила:

– А от немає – є! – і, перевіряючи, чи її, (тому що кожний був наколотий її ініціалами), вручала. – На! Тільки, будь ласка, дивися – у мене такий один, я вже пообіцяла Раї, і невдовзі він мені самій знадобиться для трави.

Софка любила малювати, а також – перебирати, знаходити, позичати, точити свої та на прохання, збирати, перевіряючи наколку, у житниці наприкінці уроку, і сваритися з несумлінними, і пишатися своїм набором, найкращим не лише в класі, а й у всій школі, а, можливо, і в Райвно. Так, у праці, урок пролітав; Софа не встигала закінчити, а часом – і розпочати малювання...

Білого Олівця ні в першій, ні в другій в’язці не було. Він лежав окремо, в пеналі, хоча також був наколотий “СА”.

Із цим «білим» стосунки в неї склалися непрості.

“Перемога 4М”, м’який, з вітчизняного набору... Спочатку його не просили, не знали про нього й не відали, для чого він, кольору паперу, годиться, та вже невдовзі його жваво просили задля краси, для мережив і перлів, для матового пудрення красунь, для місячності. І Софка, і Райка, й Ірки, – вважай, всі дівки, а особливо наша Софа полюбила його першим романтичним коханням, і пестила як пупсика, і скупилася, позичала з неохотою.

“Вона його кохала, кохала на віки, ніяк не тушувала: обводила хмарки...”

Одначе ж час спливав. Контактуючи з іншими кольорами, грифель замастився, писав брудом. Часте гостріння перетворило його на недогризок, кінчик розтрощився, фарба злущилася, і ось уже Софка роздавала його, можна сказати, задарма, тобто жаліючи, звісно, але поглядаючи вже на чеський набір, на заміну.

Як могло статися, що цей таємничий незбагненний красень, предмет гордості, любові й, якщо хочете, бізнесу, виявився не у в’язках, а в пеналі, щоб очі не бачили, щоб не краяти собі серця?

Як, скажіть, у Дикім полі опинився він поволі?

Був Аленом світ Делоном, був “Союзом з Аполлоном”, був білісіньким посланцем, та поволі став зас...цем?

Тепер його брали для мерців, для трупної білосірості, одначе такі сюжети зустрічалися нечасто.

Тому Софка сильно здивувалася, коли на пряме запитання:

– Для мерців? – одержала таку само пряму негативну відповідь. – А для чого?

– Це таємниця, – відповів я поспішно, але додав. – Наразі. Якщо вийде, тобі найпершій покажу.

Олівець вона все-таки дала й, ревнуючи, що я багато ним користуюся, і слиню, і зафарбовую, так що довелося гострити, намагалася підгледіти, а я прикривався, лаявся й лише наприкінці уроку врочисто розгорнув альбом і представив те, що вийшло.

На жаб’яче-зеленому полі на тлі блакитного неба та жовтого сонця стояли білокамінні ракети, акуратно вписані в блакитне й зелене. На кожній знизу було виведено червоним «СА» (Советская Армия), намальовано червону зірку та серп і молот. Також тут стояли солдати, котрі охороняли важливий стратегічний об’єкт, а праворуч, під сонцем, супутниковою антеною виділявся радар, біля якого також стояли солдати.

Малюнок був класний. Я тоді застосував удосконалений мною новий спосіб. Звісно, спочатку простим олівцем наводять контури, в яких усе зафарбовується своїм кольором. Цей спосіб був би хороший, якби не рамки. Вони, навіть наведені блідо, все псували, бо простий олівець не бажає гармоніювати з іншими кольорами й відразу виявляє низький професіоналізм недолугого майстра. А я застосував новий спосіб – я провів їх білим. Ви зрозуміли – власне рамки – білим олівцем – через що вони відразу ж вписувалися в пейзаж, мов живі.

– А-а, – сказала розчаровано Софка. – Ракети. Ракети найкраще малювати в наборі, на ракетницях, – закінчила вона, забираючи олівці.

І я не став її виправляти – “ракетницях!” – а, задоволений, закрив альбом, де небо й земля з’єднувалися міцними, як храмовий мармур, Білими Олівцями.