Парти

Парти вкривалися товстим шаром олійної фарби – темно-сірої, темно-зеленої або коричневої – для того, щоб сховати минуле: обзивання, усілякі “плюси” з “дорівнює”, танчики з вибухами, а головне – матюки, які спеціально вирізалися ножичком, глибше, та виступали як шрами чи окопи, згладжені двадцять років по тому.

У деяких місцях, колупаючи нігтями чи зіскрібаючи шар за шаром, можна було докопатися до небесно-блакитного шару, яким мрійливий директор намагався обілити чорну душу школи. Однак, як показали пізніші дослідження, це виявилося безнадійною утопією. Копіткі дитячі ручки, прикладені до парти, перетворювали її на посібник з історії та фізичної географії, зі смугастим рельєфом, блакитними озерами й височинами, а також старими матюками, акуратно наведеними новомодною кульковою ручкою.

Власне кажучи, кулькова ручка варта окремої розповіді.

Винайдена підступним американським імперіалізмом, вона спричинила класове розшарування та нездоровий ажіотаж. У декого з’явилися чотири- й навіть п’яти-кольорові ручки, а в Одесі на товкучці якийсь моряк далекого плавання продавав ручку на 40 кольорів; що було, безумовно, якимсь сіамським перекрученням.

До того ж вона псувала почерк, бо не дозволяла проводити лінії різної товщини. Тому її просто категорично заборонили, та кулька котилася, а чорнильниці тягати було тоскно, і, врешті-решт, самі вчителі почали виставляти оцінки червоною кулькою.

Із плином часу її офіційно дозволили, але тільки деяким відмінницям із гарним почерком, та згодом – і всім іншим, ручки з металевими перами поступово вимерли та зникли, щоб через багато років відродитися й заблищати золотим пером, подарованим дідусем щасливому абітурієнтові.

Кулькова справді витиралася дуже погано. Лише сода, помножена на бритву та пасту для чищення унітазів, давала певний ефект.

Ми терли й терли їх щосили, і самі дивувалися, куди зникає бруд, та як добре витирається чорнило, навіть кулькова паста, а деякі вчителі змушували вишкрібати пасту з букв ножичком, глибоко, до самого дерева, в надії потім так зафарбувати, щоб не було видно, але минуле, друже мій, не зашпаклюєш.

Вимита парта липла до рук і була такою весняною й сонячною, що рука не піднімалася щось на ній бруднити, аж поки не заїдали та не замацували її дитячі ручки та ніжки, і тоді самі по собі з’являлися знайомі матюки і камеї.

На моїй парті слово, що розпочинається з букви «хе» було написано двічі: старе – крупно та глибоко на кришці, в правому, ближчому до Софки, кутку, і нове – веселими маленькими літерами – у самому центрі, обведене рамкою.

Я нічого проти них не мав. Мені навіть подобалося, як старе, неначе бувалий вусатий козак із оселедцем над буквою “й”, посміюється й поглядає, а нове приндиться, мов молодий Олег Борисов, і чубчик його в’ється весняним пендриком на Володимирській гірці.

Кабінетна система, що ганяла нас із одного класу до іншого, спричинила цілковиту анонімність цих написів. Та оскільки мені доводилося сидіти за нею найбільше, – вона начебто вважалася моєю та Софійчиною, – я побоювався, щоб не сказали, що це я написав, і спочатку прикривав те маленьке слово книжкою або зошитом, а потім злякався та зрозумів – треба щось робити.

До старого слова – на кришці – всі якось уже звикли й не звертали уваги. Воно було таке велике, що наводити його ручкою не було жодної потреби, й зафарбоване кількома шарами фарби блідо вимальовувалося, як вицвіле піратське татуювання. Проте його було все-таки добре видно й тому перед черговим ремонтом ухвалювалося раз і назавжди замінити кришку на моїй парті. Однак кришка якось сама по собі не замінювалася, а лише зафарбовувалася разом із партою, тож велике слово розпочинало нове бліде життя.

А поява маленького в самому центрі, просто перед носом на кордоні моєї й Софійчиної половини, було вже занадто, і після уроків я вирішив залишитися, щоб витерти, та історичка ніяк не йшла. А потім, іншого дня, після шостого була рада загону, а в п’ятницю останньою була фізра, і тільки в понеділок мені вдалося його стерти, тобто стерти якраз не вдавалося, довелося зрізати, і коли я, упрівши, дотер темно-сіру фарбу до салатної, я виявив, що на наступному рівні проступають три букви ще більш матірного слова, до якого – у цьому можна було не сумніватися – хто-небудь обов’язково завтра ж допише початок!

І тому я тер далі та дістався глибинного шару, про який розповідав спочатку.

Він був чистий, мов блакитне око, мов ясновиде, білоруське, блакитне, мов короткозоре озеро, оточене кам’янисто-хвойним ореолом.

І я спокійно пішов додому, утихомирений і радісний, і не згадував би довіку, якби назавтра небесним лоном його не пройшлася червона кулька невідомого каліграфа з чубчиком над літерою “й”.