Школа

Ридання розхитували мою душу та змішувалися, немов потоки Ріо-Негро й Колорадо, каламутні, що вийшли з берегів, крутячи коней і крокодилів в одному божевільному вирі.

Голі гілки дерев, випинаючись з води, свистіли та гнулися, і гнало від них, – туди, у пориви дощу й вітру, у глуху чорноту бурі, що застує очі й мокре, у сльозах обличчя, кинуте на руки та парту, – все зібгане, зім’яте, здавлене.

І побачив Бог, що це – погано, та зронив сльози свої – потопом, і здавалося, не буде краю його горю та сльозам, що струменіють на руки й парту, на зошит з англійської, на ту нещасну двійку, неправильну, я не знав, я хворів, а він – Віктор Петрович, учитель – кричав, і я не витримав цього й зайшовся, і плакав неспинно та сильно.

Востаннє, та власне, водночас і вперше я плакав через двійку сто років тому, у першому класі, у Кірові, коли нетерпляче тягнув руку, а Світлана Іванівна все не підходила до мене і я чогось розрізав тільки-но склеєний мною ліхтарик і плакав – так, не дуже, начебто просто подряпав коліно.

Одначе тут ридання гримнули тушем, і наляканий потоком, який узявся нізвідки, і тим, що зі мною сталося, я ховався, втискався в рівнинну поверхню парти й не міг, не міг спинитися.

Я плакав так, немов всесвітнє горе – відоме та невідоме мені – поринуло по мою душу й летіло наскрізь зі стогоном і виттям, і не було йому перепони. Здавалося, плачу цього вистачить цілком – на минуле, ба навіть на майбутнє, вистачить іще надовго, хоча, звісно, на все життя не наплачешся.

Та ось і нескінченні сльози почали висихати, води обернулися, й чиста гладь їх уже теплішала близькістю піщаного дна, смугастого в сонячних відблисках пісочку, і невимовний спокій обійняв мої тремтячі плечі, приголубив і відпустив із миром.

Як добре було сохнути сльозам на обличчі, що остигає від хвилювання, якими чистими були фібри та щиросердечні протоки, остуджені останніми судорожними подихами, як радісно відкривався світ, омитий і дзвінкий світ великої перерви.