Коробка щастячка

У Данила Хармса є чудовий вірш “Дивна кішка”. У ньому розповідається про нещасну кішку, яка порізала лапку й не могла жодного кроку ступити по дорозі, але завдяки повітряним кулькам, спеціально придбаними для цієї кішки, вона не лише “почасти йде по доріжці”, а й “почасти в повітрі плавно летить”.

Так нещасна кішка стає щасливою та від щастя летить у повітрі, саме не “почасти”, а “від щастя”, бо щасливі люди літають...

“Коробка з чaсточками” (наголос на перший склад: “чaсточками”). Ото цікава назва. Нав’язлива, як наліпка. Мій син вигадав. Для своєї найзаповітнішої коробки. А вона полетіла-полетіла, туди, в 1965-й, і приліпилася до бабусиної пластмасової скриньки з Виставкою Досягнень Народного Господарства на кришці. Та й усе! І стала ота скринька “коробкою з часточками”, тобто різними цікавими штучками, цяцьками, коштовностями й маленькими корисними предметами.

Щасливе ім’я це так їй личило та полюбилося, що здається, ось і моя бабуня, відриваючись від пришивання номерків для пральні, ось і вона скаже:

– Ну, що ти нишпориш! Чого тобі кортить? Може, оркестр музики найняти?..

А я вже виразно поглядаю на гірку, де за склом стоїть ВОНА, одноповерхова китайська пагода, і мерехтить згущеним світлом слонової кістки.

Траплялася часом така туга, така нудьга, лихоліття, коли й по теліку нічогісінько, і темно від дощу, і пацани ще в школі, і робити абсолютно нема чого, і я починав нишпорити по квартирі й заглядати по шухлядках, чого бабуня не любила та забороняла, і після оркестру музики я відмовлявся від обіду з патебродиком, і тоді бабуня дозволяла витягти “коробку з часточками”, яка тоді ще не мала спеціальної назви.

А було в ній чимало.

Був, наприклад, мішечок ґудзиків – застібок невимовної краси, одиначок, кожної по-своєму, немов випускниці Бестужевських курсів, і чорного оксамиту готовальня, і бісер з перлів у зеленуватій мильниці, й оте збільшувальне скло...

Охвістя павича лежало поруч із золотим пером китайської ручки, а медалі, якими Яшу нагороджували до кожного свята, – з монетами, і все це було припорошено розкритими корпусами та механізмами годинників, рубіни з яких уже, щоправда, було виколупано шпилькою, та зберігалися у флаконі від пробних парфумів про всяк випадок.

Там, у “коробці з часточками”, я вперше побачив миколаївського півкарбованця, стародавню монету чистого срібла, 10 з половиною часток якого (чи 2 золотники) визначили надовго й мою долю. Я хронічно занедужав на нумізматику, й донині серце моє калатає, як над прірвою Кордильєрів, коли я бачу гроші, чи полушки, чи копійки сріблом, які просто тхнули кріпацтвом.

Єлисаветинський карбованець однієї тисячі сімсот сорок другого року в одному кулаку не вміщувався, і розкриваючи долоні, немов стулки черепашки, відкривав я велику чистого срібла монету в біломісячному сяйві та напівтемряві.

Ця монета була коштовною. Роздивлятися її я дозволяв “лише в моїх руках”, а, даючи, хвилювався та квапив, і ставав упритул з тим, хто її розглядав.

Спочатку я зберігав свої гроші в спільній “коробці з часточками”, а потім переклав їх до латунного портсигару, який гладшав з дня на день.

Я витягав його з “Хельги” та з деяким гуркотом клав на середину стола, щоб одразу, ще до того, як його відкриють, видно було: добра вже там чимало. А потім портсигар відкривався, як скринька, і можна було дивитися й викладати монети на скатертину, і “клас-с-сати”, “ухтикати”.