Ілля Мурамзон

Коли найближча зарядка сифонів – на Микитенка – не працювала, не було газу чи сиропу, доводилося мотатися аж на Перова, крізь піски.

І ось тоді можна було наразитися на босоту, на хуліганів...

Я біг, пригинаючись, зі своїм металевим трилітровим сифоном, ховаючись за барханами, і за мною теліпався Мурамзон, Іллюшка, гладкий, м’ясистий, пухкий, як пісок, зі своїм п’ятилітровим, звареним, зробленим на замовлення, і ми обидва звалилися в улоговинку перед довгою відкритою ділянкою, і відсапувалися та, присмоктавшись до горлечка, пили захлинаючись, і не могли віддихатися. Залишалося ще метрів зі сто. Відкритої місцини, де нас могли засікти. По-пластунськи я виповз на гребінь, щоби огледітися.

Тихо. Ані голосів, ані димку від багаття. І ми схопили сифони й побігли. Та банда вискочила нам навперейми.

– Стій, падла! Стій, впіймаю – ноги переламаю! – репетував босий, у підкатаних штанях Валік, курець із 7-го “Ж”, якого вже двічі виганяли з нашої школи, і “Дитяча кімната міліції” вже взяла його на облік.

Іллюшку пхнули, він сів на пісок і одразу ж заплакав. А до мене підскочив малий, наче з дитсадка, та вдарив мене кулаком у живіт, не боляче зовсім. Я сторопів від такої нахабності й відштовхнув його.

– А-а! – накинувся Валік, – маленьких бити! Й одразу ж я отримав і підсрачника, і по голові, і вихопили в мене сифон, і малий цей (братик, напевно, Вальчин) повних дві жмені піску сипонув мені в очі, у рот. І я теж сів на пісок, розмазуючи сльози та соплі.

А ці звеселилися. Пили по черзі нашу воду, а напившись, почали обливатися та писати струменем на піску матюки, і шпурляли наше нікельоване щастя, а Іллюшкіного, замовленого, тонкостінного, били ногами та пом’яли б, якби Іллюшка не закричав істерично, чіпляючись за їхні руки, благаючи.

І вони пішли, відібравши, відшукавши в мене, в кишені, здачу. А ми попленталися додому.

Ішли мовчки, скуштувавши свою порцію лайна. А Іллюшка ще довго схлипував, і підборіддя його тремтіло, немов у заїки.

На фізкультурі ми стояли поруч – я третім з кінця, Ілько другим, а останнім – Юрочка на прізвисько Кізкіа, якого взагалі за пацана не вважали. Іллюшкові було гірше, ніж мені. Він був єврей, товстий, плаксивий. Бити його, щипати, забрати окуляри й тікати було просто та кумедно. І він плакав часто, і повалений на підлогу вимазував штани рудою паркетною мастикою, ридма ридав, гикав і смикався, мружачи до неможливості очі, і затиснутий в кутку закривався руками й обтирав стіну, коли йому тикали в тім’я ручками та хапали за мошонку. На фізрі він нічого не міг. Навіть не міг висіти на турніку, падав. І бігати його ставили з Іркою Макон, дівкою, теж товстою, грудастою. І хоча він випереджував Ірку, ніхто цього не помічав.

Іллюшку били й у шостому, й у сьомому. А після восьмого він пішов у ПТУ, потім до армії. І зустрілися ми лише 1975-го, коли я випадково забрів до Альпклубу на вечір самодіяльної пісні.

Біля сцени стояв гарний мужик з шиєю борця та гордою поставою й дивився мені просто в очі. “Ілля!” – “Серьога!” – “Де? Як?” З’ясувалося, все просто. Секція вільної боротьби. Служба в десантних військах. Нині – КМС з альпінізму. Готується до експедиції на Памір.

Якби ви знали, як я зрадів та, зустрічаючи однокласників, із захватом повідомляв їм про Ілька, Іллю. “А Ілля наш, Ілля! Ти його не впізнав би. Богатир! Мужик! Їде на Памір! Альпіністом!”

Я радів і сповнювався надією. “Адже може, може людина зробити себе щасливою, господарем життя. Є, слава тобі, Господи, вища справедливість. Ось вона, відплата за страждання його. Здолав”.

А ще рік по тому, проводжаючи на Берковці колегу, наштовхнувся я на нещодавно забетонований пам’ятник, який нагадував скелю з величезною розірваною тріщиною, скелю, розколоту посередині. Це був пам’ятник трьом альпіністам, котрі загинули на Памірі. І серед них – моєму одноліткові, однокласникові Іллі Мурамзону.