Дім на Микитенка

П’ятиповерхівки будувалися на намитому піску. І наша – довга, на вісім під’їздів – стояла біля вузенької асфальтової пристані та з трьох боків омивалася піском.

Спочатку піщане море підходило під самі вікна, і за вітряної штормової погоди доводилося задраювати кватирки, але воно однаково просочувалося й утворювало трикутні нальоти на підвіконні.

Присутність піску проявлялася всюди: і під килимком, і в шкарпетках, і в голові, коли надто велике піщане зерно знаходилося під нігтем, і у ванній, намите після миття, і в тому кутку, де зберігалася зброя й акуратні гірки висипалися зі збройових цівок.

Наше нерозбавлене водою піщане море вабило й обдаровувало наполегливих.

Довго цяцькалися ми з німецьким багнетом із патьоками крові й обмінювали, обмінювали на щось коштовніше, аж поки, нарешті, він дістався мені за одинадцять шматків авіаційної гуми для рогаток.

Женька Доброханський знайшов пістолет, тільки іржавий, але можна ще полагодити, а Вовчик з першого під’їзду – срібний браслет на кістці.

Ах, як же я хотів знайти щось отаке, щоб таємниця та карта, і печера у відблисках смолоскипів, і верескливий абордаж над безмовними акулами, і штиль, що вимотує душу, коли солонина закінчується, і визріває диявольський заколот, і я біля порохового льоху, під ковдрою, при світлі китайського ліхтарика, і мама відбирає в мене книгу з ліхтариком, і довго ще я думаю, що не сплю, а вже сплю, і нічний вітерець доносить шерхіт і рух пісків.

У пісках було небезпечно. Будь-якої миті могла розпочатися піщана буря, коли в роті повно піску, і нема чим дихати, і нічого не видно: ані сонця, ані верблюда, ані дитячого садка, що будується.

Тому, коли налітав вітер, ми нахиляли голови, і з неймовірним зусиллям повертали назустріч. І ноги, одну за другою, витягали з напругою та пересували повільно, мов космонавти.

Ось тут, звісно, сталися в нагоді мої мотоциклетні окуляри, з дірочками з боків, у які пісок хоча й просочувався, але небагато.

Протигаз мав лише Сашко. У мене протигаза не було. Протигаз захищав від бурі повністю. І навіть за найсильнішого вітру, урагану, коли ми пригорщами кидали пісок в обличчя Сашкові, він тільки обтрушувався й гудів у трубку:

– Іще давай! Кидай!

Сипучих пісків, що засмоктують, мов у болото, на смерть, у нас не траплялося, не було. Це злегка розчаровувало. Все-таки, цікаво було б подивитися й урятувати.

І, скочуючись із гірки, з бархана, я кричав: “Сипучий!” – та, вигинаючись всім тілом, витягував нагору руку, і хто-небудь відразу падав і з останніх сил тягнув мене нагору й рятував. Знесилелі, ми лежали пліч-о-пліч, відпочивали, та недовго, бо ж чекати піски не могли...

Ап! Усе-таки у нас високий перший поверх. Одного разу я зістрибнув та об своє ж коліно – підборіддям і відкусив шматочок язика.

Мама дала мені шість великих картоплин і пакетик солі. Мама Ігорьошки – півхлібини, а сірники має Вітько, йому дозволяють. Мені сірників не дають.

Я одного разу з усіх сірників удома зішкріб сірку. Знаєте, такі стрілялки? Два гвинти вкручуються з двох боків в одну гайку, а між ними сірка з сірникових голівок, і так скручується-скручується до цілковитого стискання. Ось тут найнебезпечніше – може вибухнути. Просто в руках. А потім – мотузку прив’язуєш до болтів й об стінку будинку – бах! А якщо не вибухнуло, треба ще підкрутити. Ох, це небезпечно! Навіть туалетний холодочок пронизує, пересмикує. Ще жабку можна робити з плівки або ракету. В Аліка є ракетниця. Він на свято стріляв – одну червону, одну зелену...

Сонце сідає. Правий берег видно виразно. Палає Лаврська Дзвіниця. А небо – червоне та синє – темніє, пісок вистигає, ми запалюємо багаття з овочевого ящика й дошок, поцуплених з будівництва, і чекаємо, поки спечеться картопля, згорить, обвуглиться, щоб усе одно всередині сирою з’їсти, обпікаючись, як най-най, начебто ми “з голодного краю” та “вдома нас не годують”.

Ах, яким духом пашіло, коли її розламували! Духом волі! І вогню, і бездонного піднебіння.

Матюки я чув і раніше, ще в першому класі. Курці матюкалися. Зберуться за школою, плюють, матюкаються, у малечі гроші відбирають.

Наш сусіда, коли п’яний, кричить: “Сука! Сссука!”. Але “сука” ще не матюк, і “повія”, і “погань”. У нас всі хлопці кажуть “погань” або “тю, погань”. Справжні матюки ані вимовляти, ані писати не можна.

Одного разу Мишко (він ще малий, на два роки молодший за мене) біля багаттячка каже:

– Я матюк знаю.

– Ну, який, – посміюється Алік, – кажи, чи мамка не дозволяє?

– Я написати можу.

– Ну?

І Мишко пише на піску друковану “Е” і відразу ж її витирає, начебто піску мало, і пише друковану “П”. І Алик сміється, і пацани, і я підсміююся. Хоча чому? Нормальний матюк. Тільки не зрозуміло, що він означає.

Слово з трьох букв, – ви розумієте, яке, з п’яти, зрозуміло, – це жіноче. А цей матюк, його ще з додатком “твою матір” кажуть, не зрозумілий – виходить, найдужчий, заборонний.

Його наш сусіда також зрідка кричить, боїться. Бо дружина його після цього лупити починає. “Ах, ти матюкатися?” – І б’є. Там за стіною падає щось, гримить.