Червоний Хутір

Київ теж буває різним. Ось ми рік майже на квартирах ниділи, винаймали. Переважно на Червоному Хуторі, в Дарниці, щоб ближче до нашого заводу бути.

Хутір – Червоний, але сектор – приватний. Куркуляки. Крали мішками, возили багажниками. М’ясо. З м’ясокомбінату. Ось тут нам у школі за списком булочки хрущовські давали, а ця наволоч щовечора – мішок. Чи кістки, чи хвости. Ба навіть і м’ясце. Чесно! Я сам бачив, як вона з чоловіком тягла мішок і відтіля випало. А мене – я вишеньку в саду зірвав – вдарила. Ну, тато їм дав тоді! Гамселив у двері, гамселив... А вони замкнулися з чоловіком і не відчиняли.

Відвикли ми від Києва. У Кірові все було по-братньому. А тут...

Ми переїхали на іншу приватну квартиру, потім ще, ще...

І от одного разу ввечері, не о сьомій, як зазвичай, і не о восьмій, коли затримувався, а о дев’ятій батько прийшов додому. Мовчки підшиваючи наволочку, мама смикала нитку сильніше, ніж завжди, і це віщувало скандал. Та ще тато з дурнуватою посмішкою людини напідпитку витяг звідкілясь коробку цукерок – Трюфелів! – звідки, запитується? і за які гроші? – і поліз: “Кларочко, Кларочко!”

Жбурнула мама цю огидну коробку на підлогу, а тато посерйознішав і каже:

– Припини кидатися! Поглянь, що в коробці. Ордер!

Ордер? На квартиру? Господи? І плаче мама, і сміється. І я разом із ними їм трюфелі й уже розумію, як добре мати свою квартиру. Не куркульську, звісно, а просто свою.

Віолета Шевчишина навчалася зі мною в одному класі, у другому “Б”. Вона сиділа за першою партою в першому ряду, біля вікна, якраз навпроти вчительки, а я за третьою – у другому, середньому ряду. Тому, коли Світлана Наумівна пояснювала урок, очі мої самі по собі зсувалися ледь ліворуч і зупинялися на завитій голівці, але відразу поверталися назад.

Це було дуже добре, що Шевчишина не носила кісок. Дівча з кісками завжди можна було вдарити портфелем по голові. А по зачісці, по мальвінових кучерях якось не личило лупцювати. Бити взагалі не хотілося. Ані портфелем, ані чимось іще. Хотілося йти поруч, нести її нотну папку, і навіть хотілося грати з нею в “доньки-матері”, але так, щоб, ясна річ, ніхто з класу не бачив.

Я не пригадую, чи носив я цю нотну папку, чи грали в “доньки-матері”... Пам’ятаю, що протягом року я здебільшого сидів вдома, хворів та, дещо гордовито вимовляючи “гланди” й “ревматизм”, хотів до школи, на свою зручну парту в середньому ряду. І несміливо заглядав у майбутнє – казкове, мальвінне... яке ось уже сорок років – цілком певне минуле.

О, непевна доля другокласника! Хитка та легка, наче ефірний ельф. А ось і дюймовочка з мальвіновим волоссям, і летючий корабель невловимо рухається до сонця, і... тане, тане, бо тато приніс ордер. І ми переїхали на нову квартиру, на Воскресінку. Назавжди.