Місто Кіров

1

До Кірова ми їхали в м’якому вагоні поїзда “Москва-Пекін”. Їхали до місця служби мого тата, капітана, котрий вже два роки сидів на точці в іржавому від окислювача лісі, в лісі, зараженому енцефалітним кліщем і міжконтинентальними ракетами, за 40 кілометрів від холодного й голодного Кірова, де згущене молоко вважалося розкішшю, а м’ясо можна було поїсти хіба що в ресторані.

Батькові відмовляли в переведенні додому до Києва, і тому ми їхали до нього, на Північ.

Бабуня була категорично проти.

“Я питаю тебе, чим ти його годуватимеш? Тут він отримує все, все свіжесеньке. Треба сирок? Будь ласка. Я пішла, хоча й недешево, взяла на Бессарабці. Вітаміни, фрукти, він, нівроку, все отримує. І такий блідий, худий. Що сказав професор Сігалов? “Треба посилити харчування”. Посилити. Треба відварений шматочок м’яса: телятину. Потрібне козяче молоко. Він повинен отримувати яєчко. І те, і те – все він повинен отримувати. Нема обмежень. А ти хочеш узяти його на консерви?! Що ти робиш? Що ти твориш?! Поглянь на нього, таку хвору дитинку тягнеш невідомо куди?! А якщо він, боронь Боже, захворіє на туберкульоз, що ти робитимеш?!

“Юрочко! Юрочко!” З твоїм Юрочкою нічого не станеться, не вихоплять. Ти подумай про дитину. Хіба ж ти мати?!”

Та мама все-таки вирішила їхати. І, згодувавши мені другий бутерброд з червоною ікрою, куплений на московському вокзалі, думала, звісно, про те, як воно буде, і як на дитині позначиться зміна клімату, а ще, напевно, про зустріч з чоловіком, змарнілим тридцятирічним капітаном.

Купе було на двох, просторе, ідеально чисте, тепле та затишне. Дивани, вкриті темнозеленим вельветом, салатні фіранки на вікнах, столик полірованого дерева, скатертина з вишитими на ній пташками й лампа на столі, справжній китайський ліхтарик із зеленим драконом, який обвився довкола абажура.

(Я писав ці рядки в жовтні 1994 р. в розтрощеному, поламаному, просякнутому туалетним смородом і пічним гаром вагоні, на прокислій, немов собача юшка, білизні, і тяжко, й огидно було в мене на душі…)

У двері купе постукали. В тужурочці захисного кольору й кашкеті з’явився провідник-китаєць і, вклоняючись, запропонував нам чай з печивом і вафлями. Ми випили чай, і мама попрохала в провідника праску випрасувати мені брюки, і він зайшов до нас з маленькою смарагдовою праскою і, невпинно сміючись, випрасував сам, зовсім не взявши грошей.

А ще він приніс шахи з слонової кістки з млосними пихатими обличчями в королів і королев і справжніми слонами. Фігурки лежали на зеленому оксамиті, кожна в окремому ліжечку, і не чули п’яної вульгарної лайки, що лунала з сусіднього купе 1994 р. Фігурки лежали тихо, кожна на своєму місці, і я брав їх, одну за одною, і вкладав назад, горілиць, і не хотів з ними розлучатися.

2

У Кірові було незатишно.

У першій – комунальній – квартирі до нас в кімнату постійно забігав, не питаючи дозволу, лисий трирічний хлопчик і хапав усі мої іграшки. Я ледь-ледь познайомився з дітьми у дворі (“Хочеш кров? На!” – і пхали в обличчя сніг з кров’ю. А то була фарба...), – ми переїхали на іншу квартиру. І знову жили, як на подертій дорозі, і чекали переведення, і не намагалися облаштовуватися, обживатися надовго.

Зима в Кірові була холодною, важкою. На мене надягали баєву сорочку, теплу вовняну кофту, хутряну цигейкову безрукавку, панчохи та вовняні шкарпетки, ватяні штани й потім довгу хутряну шубу з хутром і назовні, і всередину. Шапка надягалася майже на очі, рот і ніс обв’язували шарфом, і валянки, великі, з важкими галошами, і негнучкі шкіряні, на мотузці, рукавиці доповнювали костюм глибинного водолаза. Здавалося, процес вдягання тягнеться нескінченно, і я ненавидів ці гудзики на комірі сорочки, на шапці і верхню – на комірі шуби, і ще колючий шарф, вологий від дихання та слини, і рукави кофти, які самостійно скручувалися, тому їх потрібно було притримувати, та вони однаково вискакували й закручувалися.

Та бувало й інакше, несподіване та веселе. На проспекті Комуни ми жили у великому п’ятиповерховому будинку, побудованому для офіцерського складу. Сусіди наші – три чи чотири сім’ї – приходили до нас на згущене молоко, а ми до них – на телевізор. Жили дружно, по-простому, по-пролетарськи. Ділилися тим, що мали, наглядали за дітьми й, вирушаючи до магазину, обов’язково запитували, чи не взяти чогось.

Це означало, що в хлібному можна було купити хліб, в овочевому – “салат любительський”, який складався, як людина з води, на 95% з капусти, в кондитерському – льодяники, які звалися “хрустіки”, а в Центральному гастрономі – ковбасу з конини, якщо пощастить.

І горілку. Її пили дружно. Щонеділі, законно, все місто, і чоловіки, і жінки вживали біленьку, і автобус № 1 – “однойку” – розгойдувало від поголовного сп’яніння ще сильніше.

Народ їхав на набережну Вятки, на площу Леніна та до парку культури й відпочинку, всі гуртом – прогулятися, на людей подивитися й себе показати. Співали, гикали, падали та ще каталися з крижаних гір, так, без санчат, упав і покотився!

І билися, звісно, аякже. Пам’ятаю, Іван Степанович, наш сусіда, жахнув себе сокирою і півпальця геть. Нічого, присипав рану земелькою, проте не отверезів, аж тут дружина, ну й надавав їй стусанів, а що? Так тітка Валя тиждень із підбитим оком і ходила, а він, людина непогана, все жалівся, рану показував, просив вибачення.

Найбільше мені подобалися прогулянки на площі Леніна, де напередодні кожного Нового року відливали велетенські крижані – метрів 5 і більше! – фігури: Діда Мороза, Оленя, гвинтової Ракети з крижаною горою навкруги. І всередині кожної фігури – як це могло бути? – світилися різнокольорові лампочки. У Діда Мороза – в мішку з дарунками, а в Ракеті – згори й донизу. І я все допитувався: чому від лампочок лід не тане, а вони від морозу не тріскаються? Та моє запитання лишалося без відповіді.

3

Кіров запам’ятався безперервною ніччю та снігом, і яскравою лампочкою, від якої я прокидався і пхикав, і відвертався до стіни, коли за татком уночі по тривозі приїздив солдатик, і тато, прихопивши пістолет “Макаров”, від’їздив, і ми з мамою залишалися самі.

Одного дня вранці мама прасувала, я сидів поруч і малював, як раптом по радіо передали: “Говорить Москва! Працюють всі радіостанції Радянського Союзу!..” Мама прислухалася та сіла на табурет. І праску поставила просто на білизну.

– Війна! – тільки й видихнула вона, пополотніла. А репродуктор говорив далі, і з’ясувалося – ні! не війна! Наш космонавт, Країни Рад, у космос полетів. Юрій Олексійович, а прізвища я не розчув.

– Тато! – вигукнув я. – Мамо! Це наш тато у космос полетів! (Ось куди його щоразу вночі забирали, на ракеті вчитися!) Ура! Мій тато – космонавт!

А матуся плакала від щастя, заспокоюючись. Тому що не було війни. Розумієте, війни нема! Ото, щастя, слава тобі, Боже, – голосила мама. – Слава тобі, Господе!” І я дивувався, до чого тут Бог. Бога нема, якщо ракета полетіла.

До нас заходили, раділи, повідомляли, і тітонька Валя забігла:

– Чули? А наш комсонавт – перший у світі. Ото вони скрегочуть зубами, та наш, Юрій Гагарін – перший. Уже приземлився, благополучно, вже!

А я не вірив, що це не тато. Аж доки тато не прийшов увечері з чергування й уже точно сказав, що це не він полетів, а Юрій Гагарін – перший у світі космонавт. Тут тітонька Валя покликала нас, і ми побігли дивитися спеціальний випуск новин. І я ніколи не забуду стартів космічних кораблів, і як Юрій Гагарін, упевнено, в батьковій військовій формі, йшов, віддаючи честь, і доповідав. А Микита Сергійович Хрущов радів йому, як синові.

4

Раз на місяць у нашій сім’ї наставало справжнє свято – ми отримували посилку з Києва, від бабусі й дідуся. Я вже почав потроху забувати їх, але щоразу бабуся нагадувала про себе. І виявлявся там свисток чи солдатик, чи популярна тоді механічна Дюймовочка, що розкривається від обертання.

Найголовнішим у посилці був шоколадний торт із горіхами “Ведмедик” домашнього приготування, а ще українська ковбаса, вкладена в бочечку та залита смальцем, і консерви, найчастіше “бички в томаті” або “тушонка”.

Дід Яша так міцно збивав і обшивав посилку, що мама, як правило, самостійно не відкривала її, а чекала на прихід батька. І це чекання було для мене невимовно болісним.

Як я мріяв тоді подорослішати хутчіш і навчитися відкривати посилки!

Це вміння ставало мірилом дорослості. Я уважно придивлявся, як тато відокремлює фанеру сокиркою, і розумів: ні, ще не скоро мені дадуть її, бо ще, як Іван Степанович, пальця відрубаю... Та цей легенький смуток миттю розвіювався, коли з ящика, нарешті, витягали квадратний кусень торта розміром із півцеглини чи навіть більше, та, незважаючи на майбутню вечерю, мама все-таки відрізала мені шматочок, на пробу.

5

У мене з’явилися справжні друзі – Борька Борисов із другого класу й Женька Фінкельберг – так само, як і я, з першого.

Пам’ятаю, як з хлопчиками з сусіднього будинку ми втрьох кидалися грудками снігу, і Борьці, найсміливішому з нас, вони попали крижаною, забороненою, просто в чоло, і сильно пішла кров.

Треба було щось робити, рятувати. Підхопивши Борьку, як пораненого, ми рушили до нього додому, але там нікого не було, і тоді ми побігли до моєї мами, але Женька вмовив спочатку зайти до нього, по дорозі, і Женьчин батько витяг нам з аптечки бинт, вату й зеленку, і Борьку, наче героя, почали рятувати, мастити й бинтувати голову.

Та раптом Борька почав шукати шапку й не знайшов, і злякався, і ми побігли знову на двір, і там, біля окопів, знайшли її, і вдвох акуратно надягли на пов’язку зверху. Борька був порятований. Він мовчки потис Женьчину руку, і мою, сказав: “Ну, бувайте”. І пішов додому.

Ми, першокласники, врятували другокласника! Це було здорово, навіть краще, аніж “Ведмедик” із шоколадним кремом і горіхами, краще за все!

Потім у житті мені траплялося спізнюватися, зупинятися, перш ніж кинутися стрімголов на допомогу, і настирливий сором був гіркий і важкий, як ота найлегша та найсолодша радість, радість порятунку, подарована мені забороненою, крижаною грудкою снігу.

6

Найкращим місцем у Кірові був краєзнавчий музей, заставлений наполовину в’ятськими та димковськими іграшками – дурними, на моє тодішнє переконання, конячками й кривоногими тітками, які кожен малюк може виліпити з пластиліну.

Звісно, не вони привертали мою увагу, та не опудало ведмедя, і не черепки та кам’яні наконечники стріл, а ящери – динозаври, іхтіозаври, тиранозаври, птеродактилі, плезіозаври, бронтозаври, диплодоки, ігуанодони, стегоцефали й інші чудові назви, і розміри, і пащі.

Ми годинами простоювали біля картинок під оргсклом і сперечалися, чи можуть птеродактиль і бронтозавр перемогти одного тиранозавра? А два птеродактилі? А рушниця з розривними кулями? А “Катюша”?

На високій підставці, проте все одно надто замацаний дітьми, стояв бронтозавр, єдина в музеї скульптура завбільшки із санчата. Я приносив із собою солдатика та тихенько ставив його поруч із бронтозавром на підставку, дивуючись, який він величезний. Я чув важкий подих і скрегіт його лускатої броні, і розмірені гучні кроки. Пумм! Пумм! Пумм! Гуркіт їх наближався, я завмирав і ховав солдатика в кишеню.

Мене водили до Музею часто: і мама, і сусідська дівчинка, і вчителі водили весь наш клас. У Музеї було тепло й тихо. Ані пияцтва, ані мордобою...

Зима тяглася довго. З морозами до сорока п’яти, коли сніг рипів, немов метал по склу, із заметілями, сонними й хуртовинними, які миттєво хапають за кінчик носа, щоки й пальці на ногах. Зима тяглася, як ніч, і народ стомлювався від неї та пив на масляну й у пост, чекав. Чого?!

– Льодохід! Льодохід! – закричали на другій перерві. Уроки було скасовано, і вся школа – і діти, і вчителі – вирушили на набережну – дивитися.

Я ніяк не міг зрозуміти, що тут виняткового. Річка скрипіла, крижини наповзали, і між ними деінде показувалася чорна від довгої зимової ночі вода. Люди перемовлялися стиха. Ані прапорів, ані транспарантів.

І ось – визирнуло сонце. І залишилося надовго, і всі почали усміхатися, очі засяяли, народ загомонів, засміявся. Заграв і заспівав репродуктор, а з того – сільського – берега зацигикала гармошка.

Крижина пішла веселіше. Льодохід!

Ось воно що! Це свято таке! А невдовзі 1-ше Травня і День Перемоги. Однак мама казала, що зустрічати вже будемо в Києві. Невдовзі їдемо. Тата переводять.

Довго ми ще згадували хороших в’ятських людей і посилали українську ковбасу в барильцях, залиту смальцем. Згадували по-доброму. Та повертатися туди не хотілося.