Перебираючи гречку

Одного разу в Ужгороді я спостерігав картину, що з незрозумілих тоді причин закарбувалася в моїй пам’яті. Біля хвіртки багатого обійстя дівчатка обговорювали вишивання. Старша з них, років тринадцяти, гарненька, вже свідома цього, пестила пальчиком полотно, напнуте на круглі п’яльця. Розмова точилася угорською, я нічого не розумів, та не йшов, хоча стояти було ніяково, не йшов. Юна красуня, сповнена дівоцтва, поводила то одним, то іншим – середнім і безіменним – пальчиками по шовкових нитках вишивання, начебто торкалася міцних мускулястих плечей чи засмаглих чоловічих грудей, вивчаючи його молоде тіло, і йому було трохи лоскітно, та, прикривши очі, вслуховувався він у цю боязку дівочу ніжність, в оксамитові пальчики та вдихав запах чистоти, молодості й квітучого трояндового куща біля хвіртки.

І лише зараз я зрозумів, що вже бачив цей хвилястий рух пальчиком, однак без манірних вигинів і легкої любовної судоми, а простий, буденний, сповнений радше не почуттів, а роздумів.

Так бабуня перебирала гречку.

Треба сказати, що деякі бабусі виконують це заняття швидко, і рука їхня безладно рухається, відкидаючи вбік сміття, і тремтить, неначе паркінсонова.

Бабуня ж не квапилася, і від мене також вимагала якості, а не метушні, і цими хвилинами, ба навіть годинами, була особливо налаштована до бесіди, до розповідей про своє життя, про молодість.

А починалося так. Годині десь так о четвертій витягала бабуня з буфета пластмасову макітру з притертою кришкою та насипала на чистий кухонний стіл – він завжди був у нас чистий – гіркою гречку.

Потім бабуня надягала окуляри та, видавши мені, “гострозорому хлопчикові”, дещицю, розсіювала долонькою крупу по столі й, угледівши сторонній предмет, накривала його своїм пухким пальчиком і відсувала вбік. Заняття це, на перший погляд просте, мало певні методологічні тонкощі. Скажімо, камінці, бочечки, невідомі зерна відкидалися безумовно, тоді як не лущена гречка або ж подрібнена викликали дискусії – залишати чи викидати. І тоді ми схилялися та вдивлялися в підозріле зерно і я кричав, що воно добре, а бабуня – сліпендя! – знімала й надягала окуляри та, зрештою, посилала мене до спальні, де в скриньці з ґудзиками й нитками зберігалося потерте збільшувальне скло. І тоді вона переконувалася, що я маю рацію, і посувала порятовану крупинку до перебраної купки.

Звичайно, часом я пустував і погрожував змішати очищене та сміття, і бабуся не на жарт сердилася, лякалася й, прикриваючи ручками з перев’язочками й усім тілом гречане поле, клялася, що “в житті не допустить мене, якщо я наважуся!”

Але найчастіше ми мирно сиділи рядочком, і бабуня встигала стежити за мною та позирати у вікно на вулицю, чекаючи на Яшуню, і найголовніше – згадувала дитинство й молодість, довоєнне та повоєнне життя, і братів, котрі мали по шість пальців на ногах, убитих під Лугою, і нову 4-кімнатну квартиру в Полтаві, куди в червні 41-го завезли нові меблі з цінної деревини та дзеркало, що обертається, овальне (ох, це була казка!), і сусіда – сновиду, який ходив уночі по карнизах, якого німці скинули з балкона головою вниз, і голод, евакуацію до Мордовії, і товсту мордовку, чорну, яка давила вошей і різала золотий від висівок хліб тим самим ножем (ось вона вошей і відразу – хліб!), і ситий Кисловодськ в 47-му, голодному році, коли Яша став директором санаторію, і діткам під кашу дідусів кухар потай підкладав масло, а це нещастя (тобто моя мама!) ще пирхало! – і багато, багато всього...

Я заслухувався й забував перебирати, як раптом бабуся ясніла усмішкою та показувала у вікно на Яшуню, котрий обережно переходив нашу річку Смердючку по дошках: “Яша! Йди зустрічати!” І я біг назустріч.

Одного разу я почув, як мама, кваплячись, запитала в бабуні: “А навіщо взагалі перебирати її, ми ж варимо, кип’ятимо?” І побачив обурення, презирство та підібгані губки: «Щоб я своїми руками дала дитині отруту?! А якщо попадеться якась гидота, зараза, отруйне зерно чи щось?!»

І ось це таємниче “щось” доволі довго здавалося правдоподібним поясненням виконаного дійства. Хоча насправді причина була, очевидно, в іншому. У звичці. І в особливому статусі перебирання гречки – не роботи та не відпочинку, а чогось третього, посередині, – заняття, подібного до в’язання чи вишивання, а ще раніше прядіння чи розчісування льону, коли ручки самі по собі, а думи далеко, і хочеться співати й говорити, казки оповідати...

На чистім столі, на кухоннім столі

Насипані, наче кургани.

Що треба робити – бабуня мені,

Роз’яснює довго, старанно.

Я вибрати маю усе, що не те:

Барильця, і чорне, і камінь.

Бабуня слідкує, і діло іде,

І казку складає і пісню веде,

І водить по гречці руками.

І я забуваю роботу свою,

І слухаю перебирання...

Чи є я на світі? Чи, може, в раю,

Поринувши в зорі гречані?

А потім мені наливають з верхом -

Тарелю гречаної каші,

Яка ще ховається під молоком,

Розбухла, ховається під молоком,

Як давнії спогади наші.