Як знімали вишню

Головні свята – річниця Жовтневої революції, Травневі та Новий рік – припадали на весну, зиму й осінь.

Улітку свят не було. Літо саме по собі було святом. І особливо в липні, коли знімали вишню.

Ні! На Біличанській не могли рости “Три тополі на Плющисі” або ж “Ці три берези...” Тополі з пухом, який всі кляли, звісно ж, росли. Саме під вікнами, щоб краще летіти. Але це було не те. Це не були національні дерева нашого двору. Про них не можна було розповісти вірш “Три пальми” чи намалювати картину “Граки прилетіли”.

У нас на подвір’ї росли три вишні, трикутником. Великі, крислаті, вони стикалися гілками та були тричі корисними.

По-перше, вони давали затінок і м’яку, таку густу траву, що не зіжмакувалася навіть ватяною ковдрою й лежала горами, її доводилося топтати, вирівнювати.

По-друге, вишневий клей – радянську жувальну гумку, від якої могли злипнутися кишки, й тому бурштинові, схожі на касторові, кульки не висмоктувалися до кінця, а випльовувалися в траву, до мурашок.

І, нарешті, по-третє. Їх навіть не можна було трусити. Розгойдуючись на ніжці, вона відривалася, і ще в повітрі, у польоті пирскала, переповнена соком, і летіла, і падала в траву, немов паперова бомбочка на асфальт.

Шляп! І лежить, тріснута, з кісточкою, що вилізла назовні, в калюжі власного соку.

Можна було, звичайно, лізти та зривати руками. Але потрібні були напрочуд обережні медичні пальці, аби вона не луснула в момент зривання. Крім того, в долонях уміщувалося не більше двох. І за найменшої – ледачої – спроби додати до них третю, вони пирскали, або стікали, або ж вислизали з рук і летіли на голову та майку того, хто стояв унизу.

Вишні були накачані соком. Ніжка висмикувалася, і він ішов звідти, пузирячись, як слина з ніпеля, і цей газ, кров’яний вишневий тиск, виштовхував кісточку, неначе здавлену та кинуту великим і вказівним пальцями.

Тоді винайшли смикавки. На кінець жердини, можна для білизни, найкраще накручувався залізний дріт і кінець його затискався літерою “Л”, а під нею – інший дріт утворював каркас для кулька, марлевого або ж целофанового, пришитого бабусею.

Вишню підводили до “Л” й вона відокремлювалася від ніжки та скочувалася до кулька, але частіше – лускалася ще вгорі, розприскуючи на небі червоні святкові салюти.

Вишню збирали діти. І обов’язково хтось падав і ламав руку, а малий Вовчик Зелений падав лише головою вниз (і нічого!) та ще вихвалявся черговим шрамом на виголеній маківці.

А потім урожай несли до столу, великого дворового столу, і висипали гірками та грали в карти – в п’яницю та в дурня, а подорослішавши – у кінга і в преферанс.

І все забарвлювалося, заливалося й просочувалося соком, який стікав з дірявих кульків і вишневих пагорбів.

За віст платили зазвичай одну вишню. І це було чимало, якщо врахувати, що здорові хлопці з гуртожитку грали по чверть копійки, тобто чотири вишні – одна копійка.

Але ми ніколи не розплачувалися грішми. Це заборонялося офіційно. У що можна було конвертувати вишні, так це у вареники, за курсом 5 вишень – один тривишневий вареник. Якщо той, хто програв, погоджувався на конвертацію, йому надавали відтермінування платежу до вечора, коли над столом підкручувалася та світилася лампочка, і Циля, і Фіра, і Болонка з Секретуткою, котрі не мали дітей, і Коняка несли до столу глибокі тарілки й маленькі каструльки з варениками, і “дорогі діти й шановні товариші дорослі” забували про картярні й некартярні борги та їли їх смачно, із пирсканням, із білою, мов місяць на небі, сметаною та сонячним вершковим маслом.