Напис на тарілці

Уже тоді, коли був літньою людиною, головним інженером фабрики, уже закінчивши МІЛП і почепивши блакитний інститутський ромб на одному лацкані, а золотий значок ветерана Комуністичної партії – на другому, Яша зрідка відрекомендовувався як Яків Олександрович, і в мене на стіні досі висить тарілка “Якову Олександровичу від співробітників цеху № 2”, хоча насправді він Ісакович, і це підтверджується орденською книжкою “ЗНАК ПОШАНИ”, і урядовою телеграмою Наркомнафти, і, нарешті, паспортом на ім’я Якова Ісаковича, за національністю – єврея.

Чому? Чому майстер художньої соломки зробив йому інкрустацію на Олександровича? Цього я не розумів. Яша ніколи не казав, що він не єврей. Єврей. Усі знали, що дідусь – єврей. Яша був партійцем, національності не змінював, не міг, та й не хотів, по-моєму. Яша стояв на ногах міцно, посідав, починаючи з 23 років, керівні посади, був комсомольцем-висуванцем. Чого ж приховувати?! Та й від партії не приховаєш. Щоправда, зовні дідуня на єврея не скидався. Великий, гарний, як Жаров. Носик маленький, виточений... І прізвище, не на -ман і не на -фельд, таке собі немовби російське.

Коли мовчав, не можна було сказати, що єврей. Коли говорив, підводила м’якість, “тихіше” – не “е”, а саме “є” на кінці, і ще слівця з цього мінімального євронабору (цімес, тухєс, шлимазл). Тоді, звичайно. А коли мовчав – нічого. Та все ж Яшуня не соромився свого єврейства, не комплексував.

Цим йому не докоряли. Понад те, в 18 років комсомол урятував його від туберкульозу, відправивши на три місяці лікуватися до Ялти. В 23 – партія висунула Якова Беєрова в депутати Полтавської міськради. В 35 – йому довірили відділ робочого постачання на Чкаловському патронному заводі, а в 40 він мало не виїхав міністром до Якутії. І потім у Києві - Мінсоцзабеспечення, Мінмісцепром, відрядження за кордон...

Власне, я раніше не замислювався над цим. Мені казали: ти – росіянин (я й був росіянином), ти не зрозумієш. І я пояснював це звичайною єврейською позою, мовляв, ми такі нещасні, поки мама не розкрила мені очей.

Усе було простіше. Так захотіла Софа. Вона сказала: “Що ти будеш цим Ісаком колоти всім очі в цьому будинку. Хто тебе знає, той знає. А хто не знає – навіщо?” (Справді, навіщо?)

“Кому це потрібно? – продовжувала Софа, – бери прапор – я єврей! Рудичка, Цилька, або, можливо, Давид – так вони тебе знають. А Газівник? І він тебе знає, і я до нього нічого не маю, але він бандит. Так навіщо ж йому щоразу нагадувати про це?!

Ні, він б’є себе в груди! (Я не пам’ятаю, щоб Яша коли-небудь бив себе в груди). Що ти б’єш себе в груди?! (Яша й не думав бити.) Що ти витріщився?..”

І розмова, точніше, монолог, чи ні – арія підходила до апофеозу, і Яша казав “тихіше-тихіше” з м’яким “є” на кінці.

Отак на тарілці з’явився “Олександрович”, а національне питання сховалося ще глибше в металеву коробочку з орденами й телеграмою з написом “Урядова”.

Одного разу я прогулювався з маминою подругою набережною у Бат-Ямі. Море, Середземне, було спокійним, пляж був ще порожнім, уранці, і під шумок прибою ми йшли мовчки, як раптом Міля зупинила мене:

– Ой, як добре. Чуєш?

– Що? – не зрозумів я.

– Ну, як же! (Кричать: “Хаїм! Хаїм!”) А у нас можна було таке уявити? А?! А ти кажеш...

Діти на Біличанській не мали типових імен. Іще в середньому поколінні затесалися Давид і Залман. А серед моїх друзів були, головним чином, Сашки, котрих уперті мами називали Аліками, Аркадії, зовсім зрідка Ньоми (Науми), був незрозумілий Ізяслав, що скорочувався до Слави, і зовсім не було Аронів, Хаїмів, Абрамів і Велвів.

Фелік казав, що його назвали на честь Фелікса Едмундовича Дзержинського. І це було трохи дивно, бо Пелікан серед нас був якраз невисоким, таким малим, що накрив би його решетом, а Ф.Е.Дзержинський вважався найвищим революціонером.

Та Циля, Фелікова мама, пояснюючи “спадковість” від Дзержинського, казала: “Ленін також був невисокий на зріст.” І ті, хто сумнівався, вбиті цією аргументацією, згадували про німецького єврея Карла Маркса, і Якова Свердлова та інших на кшталт Альберта Ейнштейна, але дітей все-таки називали Ігорями й Валерами, хоча кликали їх додому голосно, на всю вулицю, з характерними єврейськими інтонаціями.