Сифони

Я чую, як сифони заряджають,

Як шип іде, гудучи... А в кінці,

Як збовтують їх, як перевіряють,

Додавши газу...

У моїй руці

Неначе бомба, чи скоріш дитинка

З планети іншої, як кажуть, “та мала”,

Ледь носика висовує із сітки,

А я несу – до світла, до тепла...

Стіл на свята накривали у великій кімнаті, і в центрі столу поруч із пляшками ставили сифони: залізний і скляний. Чомусь вважалося, що в родині має бути два сифони, як хлопчик і дівчинка, і один – саме залізний, міцний, а інший – скляний, із трубочкою та бульбашками.

За сифонами, як і за хлібом, відправляли дітей. У гастрономі відокремили приміщення під “Зарядку сифонів”, і в цьому апендициті завжди було тьмяно, зарядні апарати сичали, і діти біля мармурового прилавка не пустували, стояли мовчки.

Зарядник брав сифон за горло, перевертав, з’єднував з насосом і з міркувань безпеки – раптом вибухне! – накривав металевим кожухом.

Процес забирав зо дві хвилини, не більше, проте таємничість й особливий ритуал зарядки наповнювали, розтягували час, що спливав цього разу енергійними бульбашками.

Із величезних, увінчаних манометрами балонів зі скрапленим газом, із написом “Вибухонебезпечне” до наших балонів ішла сила.

І якщо кожна бульбашка сама по собі майже нічого не важила, немов руда кухонна мурашка, але всі разом вони вибивали струмінь зі склянки, ба навіть саму склянку з рук, і могли, якщо їх запрягти, перенести слона або ж запустити газовану ракету.

У сифонах вирувала сила, яка перетікала до наших рук і плечей, коли, розкинувши їх коромислом, виходили ми на вулицю, на сонце, і в одній руці в сітці палав залізний із простою, а в іншій сяяв скляний із сиропом.

З малиновим і з грушевим сиропом

Робив нам свято диво-апарат.

І ніч була в Америці з Європою,

А сонечко – від сходу до Карпат...

Найбільший, наймісткіший сифон був у Шустрика. І через те брали завидки, бо ж не треба було так часто мотатися в зарядку. Тому, коли Яша одного разу витяг із портфеля сифон завбільшки з пляшечку молока, я сторопів. Та Яша дістав слідом за тим коробку з балончиками-бомбочками, витяг один, як патрон, і сказав мені з Софою: “Все, можна не ходити. Робитимемо зельтерську вдома!” І налив води, сиропу, вклав балончик у замок, і засичало, пішло з нього в колбу, і через хвилину, сміючись, ми розливали по чашках наше моментальне шампанське, і величезний сифон Шустрика збляк і зів’янув.

Рудичка, з’явившись невідомо звідки, нахвалювала нашу воду, куштуючи її маленькими ковточками:

– Ваше ситро мені навіть більше подобається, аніж крем-сода, слово честі! – казала Рудичка, і Яші довелося витратити три балончики, щоб показати сусідам і почастувати їх.

Треба визнати, експлуатація цього сифона коштувала дорожче, а використані балончики обмінювали казна-де, на Подолі, та Яша їздив і любив заряджати, і завжди кликав мене при цьому та напував або газованим компотом, або газованим чаєм, експериментував.

А маленькі балончики надовго посіли почесне місце на дитячому майданчику між другим і третім поверхами, бо і формою, і кольором – чорні – вони дуже нагадували міжконтинентальну ракету, яку везли на параді останньою.