Солодке життя. Поема про «наполеон»

Історія про зникаючий шматочок «наполеона», вирізаного акуратно з лівого ближнього кутка, досі хвилює мене, захоплює, хоча я вже здогадуюся, коли й куди він зникав, та лише здогадуюся, напевне не знаю, жодного справжнього підтвердження не маю та достеменно перевірити вже не зможу.

Цилька робила «наполеон» швидкий – чотири коржі, «крем із брикета» – шух-шух і готово. Вся їхня орава зжирала його ще до того, як він встигне просочитися, а частіше – ще до цього, вмочаючи шматки коржів у крем.

Фіра робила розумніше – вона пекла вночі, коли всі вже полягали. Коржів уже було шість, і просякнути вони встигали. Та що то покупний крем? Ба навіть шоколадний? То йому не хочеться густішати і його забувають у холодильнику, аж поки не відійде водами, то в нього сплив термін придатності й він гірчить, або ще гірше – відгонить мишаками. Або ж ванілін – ваніль хімічного походження, розкладаючись на елементи, так одеколонить, що не можна їсти, неможливо. Доводилося давитися. І носити-пригощати сусідів, немовби вибачаючись за покупний крем.

Бабуся ніколи не відмовлялася взяти три шматочки на їхньому блюдечку, і наступного дня повертала порожнє, нібито ми куштували, і дякувала ще раз. Насправді ж вони чекали на дідуся.

– Ось, – казала бабуся, коли він закінчував вечеряти, – Фіра принесла.

Вони по черзі схилялися, нюхали. І бабуся зауважувала:

– Я ж не могла дати це дитині, – заявляла вона стримано.

– Боронь Боже! – лунало зазвичай у відповідь.

І вже – за тоном, за мовчазною паузою – можна було здогадатися, я знав: щось буде в суботу! Тобто в неділю, рано-вранці.

Товстий високий дванадцятикоржовий на справжньому домашньому заварному...

Сашкова мама принципово його не пекла. Чому? Тому що про неї не казали: Женя – красуня! Або Женя – чепуруха! Не казали також: Женя закриває чи Женя щось іще. Про неї казали: Женя пече! Вона була абсолютною чемпіонкою двору або й світу – із штруделя, із заварних, із булочок з маком, із пиріжків з вишнями, з “ведмедика”, з бізе...

Я не думаю, що це була пихатість, що Женя не бажала бути іншою. Нині мені здається – вона боялася! Боялася його чіпати. Розуміла, якщо дідусь візьметься, наприклад, за штрудель, або за бізе – все! Кінець!

А дідусь і не ліз. Дідусь був простий коваль свого й нашого щастя. На відміну від Пушкіна він не страждав на творчі муки. Не розмірковував: «Куди ж нам плисти?» І не тягнув час, як Кутузов. Усе було зрозуміло заздалегідь: ось – рецепт «наполеона», ось те, що придбано, – у пляшках, баночках, пакетах і пакетиках, ось – суботній вечір, ось – велика емальована миска, склянка, макітра з борошном, дошка, качалка, фартух, окуляри...

Ви спитаєте, у чому ж секрет?

Бабуся, а слідом за нею й Віра глуха, сусідка, з котрою ми певний час приятелювали, вважала, що в кремі. На підґрунті крему в них і стався конфлікт, коли, незважаючи на рецепт, власноруч переписаний бабусею, вода у Вірки відійшла й вийшло ні те ні се, рідота, гума липка.

– Брехуха! – кричала Вірка з балкона.

Хтось інший на нашому місці змішав би її з багнюкою, та позамітав би їй під килимок, і бризкав брудною ганчіркою на дерматин, миючи під’їзд. А бабуся жодного слова їй навіть не подарувала – лише плюнула їй у вічко та пішла...

Секрет?

Дідусь співавторів не визнавав. І тісто для коржів, і розкатати, і сама випічка, і крем – усе він робив одноосібно. Метраж нашої кухні дозволяв, бабуся заходила, запитувала, і я крутився, чи не підгорів, бува, якийсь? Та дідусь, витерши тильним боком долоні краплі поту, розгинав спину: – Це вже дев’ятий! – У спекотній, запорошеній борошном кухні: – Дев’ятий... – І допомоги не приймав.

Нарешті, усе було підготовлено. Перший корж – горбистий, нерівний – укладався на дошку й переповненою ложкою дідусь ніс крем, нею ж розмазував, так, щоб покрити і низини і гірки. Суцільно, але тонко! Не так, наче цементівка на плінфі! Тоненько, проте без порожнин! Старанно! – Так! Так! – саме так я й вивчив, і сприймаю це слово досі. «Старанно» – це означає круглим денцем ложки – тоненько, старанно крем по коржі! У цьому полягав секрет. Старанність – це вона, дванадцять разів повторена, бабелівська. Тобто в цьому випадку – дідусева.

«Наполеон» виходив високий, імпозантний.

Від тринадцятого коржа, що ламався і йшов на посипання, дозволялося трішечки. Шматочок, два, три. Корж був гарний і без крему, якого завжди не вистачало або вистачало впритул.

Усе. Скінчено. Дідусь миє руки до ліктя. Торт пішов до холодильника. Очі заплющувалися. Хто ж чистить зуби від торта?! У кухні ще – світло... Я засинав...

І протягом ночі, довгої, а, можливо, й спозарання – чап-чалап... – хтось великий у темряві, та я спав – і вранці, згадавши про нього, підхоплювався, біг на кухню, відчиняв – і на мене дивився він – «Наполеон»! Майже, можна сказати, цілий!

Такої неділі на сніданок його можна було їсти не на десерт, а відразу, великий, величезний, як шматок Пентагона, шматок, удвічі ширший за лопатку, з якої він міг впасти чи праворуч, чи ліворуч, – тільки запивати чаєм! – і ще брати добавки, один або два шматочки менші, і ще – вирівнювати краї, не звертаючи увагу, чи дивляться на тебе старенькі, котрі поклали, незважаючи на діабет, шматочки собі не менші, чи поглядають вони на онучка, на самозабутнє сонечко, нівроку! – чи зітхають, насолоджуючись подвійно...

– Здається, трішки сухий? – казав автор.

Йому не відповідали.

«Боже, чи не так само і Ти – твориш наодинці, винагороджуваний хіба що плямканням та сопінням?!” – сказав би, напевно, Гоголь, якби не муза його, якби не самобутня, омріяна й солодкомовна Полтава – батьківщина моїх стареньких.