Дідусь любив читати. Він полюбляв лягти в першій, парадній кімнаті на румунську із крученими полірованими поруччями софу, застелену ісландським покривалом, підклавши під голову щойно принесену з балкона, з морозу пухову атласну подушечку, що пахне снігом.
Коли цей бік вже ставав теплим, можна було перевернути на зворотній, не боячись подряпатися об зламані в пральній машині ґудзики – під напуском ховалися мініатюрні кнопочки, я таких ніде більше не бачив, які не іржавіли й кнопилися без зусиль.
При цьому верхнє світло – у нас була кришталева, чеського кришталю у вісім свічок (так, такі лампочки, як свічі!) і дроти – у скляних вигнутих трубках, – шикарна була люстра на два вимикачі – на вісім і на чотири лампочки – а однаково багато! – тому вона не включалася, а запалювався торшер-бар (вище я описав: прошиті ромбиками, залиті світлом дзеркальні нутрощі, і кубинський ром, сяючий на світлі немов рубін, і м’яке клацання дверцят, і кінський вигин самого торшера – цінна деревина, золота облямівка, проріз арфічний, плісе з шишечкою – не повторюватимемося) – дідусеві він дуже подобався. І він вмикав – прилягти ненадовго, почитати.
Звичайно, розлежуватися часу не було. Після роботи, – а він приходив о сьомій, о пів-на-восьму, – поки поїсти, не кваплячись, поки розповісти, обговорити-порадитися з бабусею, таке, інше. Потім щось треба вдома, або щось підшити, підкоротити, або набійки. “Так, як Яшуня, ніхто не зробить! – констатувала бабуся. – Акуратно, міцно, а випрасує – не відвести очей!”
Я пам’ятаю, як він сидів уночі на кухні, переписуючи конспекти з політекономії та історії КПРС. (П’ять років у московському вузі у похилому віці!?) Сидів ночами, переписував. Акуратно, кожну літеру – окремо, за ранжиром. І виходили вони однаковісінькі на зріст, як стібки, один в один.
Почерк у нього був зі зворотним нахилом, коли букви йдуть як на першотравневій демонстрації – колонами, гордовито, грудьми вперед, відкинувши голову назад – трудівники, майстри своєї справи.
Ось і книжки він читав товсті, добротні, читав так само, як і писав, і підшивав, тобто не кваплячись, сторінку за сторінкою, не забігаючи наперед і не зазираючи в кінець. А прочитавши, дочитавши до кінця, довго витирав і ховав у футляр окуляри, і якщо книжка про життя сподобалася, казав: «Гарна річ!» Про пригодницькі я такого не пам’ятаю...
Розлежуватися часу не було. Але в неділю, десь о четвертій годині дня... Прилягти, почитати, задрімати... На годинку-другу...
Недочитана книга... З окулярами-закладкою... На торшері-барі.