Комбайни: Торшер-бар ТБ-1

Парадна, велика кімната зустрічала кришталем у великій кількості, старовинною вазою “кавказького” срібла та торшером із баром.

Торшер-бар!

Річ особлива. Так хочеться назвати його по-військовому стисло, немов літак або танк, скажімо, ТБ-1. Виявляючи тим самим загальну повагу, котру всі довкола мене, – і сусіди, і діти, і Яша, і баба Соня – мали до “комбайнів”.

Ви зрозуміли, не до тих, не польових. А так, щоб декілька в одному, щоб якщо диван, то й ліжко, якщо радіо, то й радіола, а ще краще – “комбайн”: телевізор, приймач та програвач в одному. Ще не було пральних машин-автоматів, та наша вже прала, і хоча вручну, проте віджимала білизну, що прирівнювало її до ПеПеШа чи ПеПеДе – пістолетів-кулеметів Шпагіна та Дегтярьова. По телевізору вже розповідали про пилосос-натирач підлоги Синельниківського заводу, проте і наш пилосос “Ракета” вмів уже і смоктати пил і білити.

Діалектика подвійної, ба навіть потрійної користі геть-чисто захопила свідомість людей. Я пам’ятаю, Яша дбайливо ставився до своєї безмін-рулетки, і був не проти, якщо вже зважити що-небудь, то й виміряти відразу, так, про всяк випадок.

Люба серцю авоська-гаманець завжди лежала в нього в портфелі, лінійка-гребінець стирчала з нагрудної кишені піджака, а ріжок для взування та чухання спини акуратно висів біля дзеркала, очікуючи на будь-яке своє застосування.

Треба сказати, “комбайни” працювали так собі, тобто гірше, ніж те саме, придбане окремо. Давид, приміром, тільки й робив, що лагодив то приймач, то телевізор, то замінював голку у хвалькувато купленій ним телерадіолі “Бєларусь”.

“Занадто хотів усе!” – хитала головою бабуся, підкреслюючи власний правильний вибір просто радіоли. При цьому ніхто не зловтішався, а навпаки, поєднання корисного з корисним викликало в населення шанобливе ставлення до “комбайнів”, розумних машин, – проте з певною поблажливістю, мовби до дітей. Справді, попри певну складність, “комбайни” ще тільки тяглися до роботів, і були, хоча й одушевленими, але нерозумними створіннями.

Я пам’ятаю, як, подивившись “Людину-амфібію”, Віра глуха ганьбила нашу медицину, і цього, так би мовити, доктора Сальватора:

– Тоді він міг, а тут він не може! Так приший йому інші! – маючи на увазі легені, і жаліла цього бідного хлопчика, і співчувала йому, Іхтіандру, наближеному до “комбайнів” з іншого, людського, боку.

А взагалі бабуся дотримувалася поміркованості, але, звичайно, не такої, щоб у кожного, не в кожної, перепрошую на слові, “жука та жаби”. Тому Торшер-Бар (ТБ-1) був на Біличанській один, а, можливо, і на весь Святошин. Це була винятково гарна річ. Югослави ж таки золота й полірування не пошкодували! Темно-салатний абажур із золотою облямівкою та шишечкою переходив у вигнуту золотаву спинку з фігурним прорізом, неначе в арфи. Плавно, лінією шахового коня, спускався він до тумбочки-бара, і вже ось тут відкривалися нові чудеса. Потягну за ручку-квітку – і дверцята ледь чутно клацали та відпадали вниз, явивши так само салатне, прошите золотими гвіздками й ниткою нутро дзеркального бара, щедро залите електричним світлом.

Значно пізніше, коли я почув висловлювання українського радянського класика про “аркодужне перевисання до народів”, я чомусь уявив бабусин торшер-бар.

Але тоді, гадаю, ніщо не могло з ним зрівнятися.

Торшери вже були. Круглі, немов поставлене догори відерце для паперів, вони стояли на алюмінієвих лижних ціпках і справді давали вечірнє освітлення.

І що? Кому воно було потрібно? Лежати без діла з книжечкою на дивані – цього в нас не розуміли. Та й хто дозволить вилежуватися в парадній кімнаті на ісландському диванному покривалі?! Книги ж не вельми читали, газети читали на кухні, а слова “інтимна обстановка” розуміли як бардак.

Ні, “просто торшери” припадали пилом і вмикалися хіба що на ялинку. Не менш важка доля спіткала й бари. У другому, пролетарському під’їзді просто не розуміли, як це можна не допити. Мірою пиття, як і мірою роботи, була пляшка. Газівник ніколи не брав чвертку, а лише півлітра. І навіть якось обматюкав Рудичку, коли вона спробувала вручити йому щось узагалі бридке, справедливо іменоване “мерзавчиком”.

Маленька Рудичка ходила потім із цим мерзавчиком по сусідах і виправдувалася: “Коньяк же!”, – та ніхто їй не співчував.

У першому, нашому під’їзді, на свята купувалася пляшечка сухого вина, а краще все-таки двійко пляшечок пива, і Яша пітнів, і закупорену іншою, корковою пробкою, пляшечку ставив не в бар (прокисне ж!), а в холодильник, щоб допити завтра.

У нашому торшері-барі років, напевно, зо двадцять стояла непочата пляшка кубинського рому з усміхненим негром у човні на наклейці. Потім, по закінченні цих двадцяти років, батько таки вмовив бабусю її відкоркувати, і всі плювалися: “Гидота!” А тоді дві пляшки рубінового рому – реальна та її віддзеркалення – підсилювали внутрішнє багатство бара.

Торшер-бар з’єднав, таким чином, дві модні, але взагалі-то – непотрібні речі, і саме ця непотрібність у квадраті, полірована, золочена, виняткова, викликала сусідський інтерес, і на нього досить довго приходили дивитися, немов на оглядини.

Однак ТБ не телевізор, і навіть не радіола, і так поступово він перетворився на звичайну шафку для дрібничок і фотографій під склом і в міру старіння ісландського покривала Яшуня дедалі частіше лягав поруч з газетою чи книжкою – пригодницькою або про життя.