На базар

До базару, на третю просіку, можна було дістатися двома шляхами.

Можна було йти Північною – дачною вулицею, прокладеною через височенний сосновий бір.

Пізніше, коли я побував у Юрмалі, я зрозумів, що вже бачив щось подібне прибережне, північне у нас, у Києві. Тільки замість прибою, там, на Брест-Литовському проспекті, деренчав трамвай.

Мене цей шлях не приваблював. Північну було видно наскрізь як Невський, і, крім кори для корабликів і шишок, Північна нічого особливого не обіцяла. Але була ще дорога саме Біличанською, через занедбану дачу, униз, до яру, а яром через струмок по тракторних покришках, і вгору, повз марельку та шовковицю, у прохід між двома парканами – прямісінько на площу перед базаром, просто в спину гасовій крамниці.

Звісно, бабусю важко було вмовити йти цим шляхом.

“Буду я лазити в багнюці!” Але я просив, і Соня погоджувалася. Мені здається, що і їй хотілося пройти яром і, трішки побоюючись, – замкненим простором безлюдного провулка. Іншим серйозним аргументом була прохолода – цей шлях був у затінку, з яру віяло холодом, а якось, на травневі, ми докопалися до брили брудного злежалого снігу.

Бабуся узяла два бідони – білий емальований для сметани, і квадратний, бляшаний для гасу, у кошик поклала гаманець і останній винахід господарської думки – нейлонову авоську, що розтягується, яка порожньою була завбільшки з долоню, а з вантажем розтягувалася до розмірів великого відра для сміття.

...Яша, коли привіз цю авоську з Угорщини – яскраву, жовтогарячу, з двома трубчастими пластиковими ручками, – радів, розтягуючи, демонстрував її неймовірні можливості, засовуючи туди ще й іще. Бабуся хвилювалася, щоб не порвати, та Яша хотів запхнути ще й балетку, і треба було бачити, як усе-таки акуратно заштовхав і її. І, сидячи втрьох з авоською-рекордисткою на кухні, розтягував, просто торкався, мусолив жовтогарячі волокна й радився з Софою щодо цієї рацпропозиції на фабриці...

Треба сказати, що на базар бабуня вдягалася не так, щоб «всі вони захлинулись від заздрощів та злості», але, звісно, не в лахміття, не в абищо. Це вдома вона могла ходити в пахучому від чистоти та американського мила дранті, проте на людях... Я не пам’ятаю в неї базарної сукні, яку не страшно було забруднити.

Ось і цього разу на ній було бежева (кава з молоком) крепдешинова сукня в дрібненьку квіточку та білі лакові босоніжки, що гарантують легкий передінфарктний стан у Тецьки (із безперечною щасливою реанімацією!), бо моїм шляхом ми проходили повз Тецькині вікна, і це був третій, вирішальний аргумент на мою користь.

Мені надягли шапочку, й ми пішли.

У яру було темно та холодно. Я перший вибіг на сонце, на самісіньке пекло, і теплота його пройшла в мої голі ноги до кісток, як гаряча ванна. Ширина проходу між парканами дозволяла пересуватися ним, розставивши руки й ноги і торкаючись долоньками то одного, то другого паркану. Так, розгойдуючись, я дістався середини, як раптом ліворуч на паркан кинувся величезний собака, вдарив по ньому лапами, і хоча я знав, що паркан міцний, відсмикнув руку та зупинився, озирнувся.

Бабуні ще не було. Собака гарчав і рвався, я позадкував, та ось, відсапуючись після підйому, з’явилася бабуня, невдоволена (“Кому я казала, не гнати! Я скакатиму за тобою по горах?!”), гримнула на собаку (“Якісь ненормальні живуть за цим парканом, тримати такого психічного собаку!”), заспокоїлася, і ми вийшли на площу.

Площа перед базаром була вкрита шарами старого асфальту, висохлого на сонці бруду, а також нашаруваннями чистого білого піску невідомого походження. На піску стояла гасова крамниця, зшита з чорних, вимащених у мазуті листів.

Назовні сидів кочегарного виду голий до пояса чоловік і наливав мірним кухлем з довгою вертикальною ручкою гас.

У роті його мокріла сплющена хрест навхрест цигарка, яка приліпилася до нижньої губи.

– Несмачно, – подумав я, – тому що днями сам згорнув з газети трубочку, вологий кінець її розм’якнув, розповзся на кашку, і я довго плювався.

Передусім ми пішли до овочевого магазину. І, підходячи до нього, я побачив дещо. Назустріч, із вилупленими від заїкуватості очима, йшов татусь Сашка й ніс авоську, у якій на чомусь верхи стояв ананас.

– Здрастуйте, Софо Михайлівно, – першим привітався він радісно. – Ось! Дають ананаси. Я взяв.

Бабуся подивилася на нього, потім на ананас, потім знову на Михайла Ароновича. Тато Сашка страждав на епілепсію, і бабуся, коли вона була в дружбі з Женею, Сашковою мамою, співчувала їй і жаліла його, а коли була з нею “на ножах”, то жаліла його подвійно та казала, що він працює як віл, з ранку до пізнього вечора сидить у своїй будочці на базарі та труситься як осиковий листочок.

(... Тому що, як ви розумієте, все ж не можна оформляти, щоразу він тремтить, коли навіть своїм: “Я зараз, – бере ручку, – випишу вам квитанцію,” – чекає, щоб сказали зі значенням: “Дякуємо, Мішо,” – мовляв, не треба... А не дай Боже? А якщо фінінспектор? Усе! У Циліка відібрали патент. Він рік був на голій зарплаті...)

Овочевий магазин було оповито запахом ананасів. Повіяло з гірки за спиною продавщиці, де їх було акуратно викладено, і поруч на прилавку, з тарілки, де ананас лежав розрізаний, спливаючи соком.

Люди брали добре. І не тому, що “Їж ананаси, рябчиків жуй...”, і не через стадне почуття. Мабуть, ананасами війнуло з “Дітей капітана Гранта”, з музики Дунаєвського, з Гагаріна, що мусив ось-ось полетіти...

У мої шість років ананас став для мене тим самим, чим у дванадцять – дуріан.

Ви, звісно ж, пробували дуріан?! І на Бессарабці не бачили?

Авжеж! Дуріанів у нас ніде купити не можна, бо в них найніжніша у світі м’якоть і вони моментально псуються.

І я, ясна річ, не бачив його і не куштував. Я читав. У товстому жовтогарячому томі Майна Ріда, в “Острові Борнео” і йшлося про дуріан, або дур’ян, про найнебезпечніший, найсмердючіший та найсмачніший плід у світі!

Ось він – куля у шипах, зривається з дерева – бах! і голова розколюється шипом, а йому хоч би що!

І ще в них наймерзенніший, огидний запах – такий сморід, що неможливо дихати й треба затискати ніс, коли підносиш шматочок до рота.

Але той, хто бодай одного разу маленький шматочок спробував, ніколи вже не може відірватися від дуріана, такий це приголомшливий плід.

Чи міг я тоді припуститися, що колись і справді доберуся до фантастичного дуріана? Десь на краю світу? На острові Борнео?

Та ось минуло тридцять років, і на тому самому Борнео, посередині Індійського океану, здобув я омріяний плід. І кадазан-дузунці, торгуючись і розхвалюючи товар, повідомили мені під секретом, що там, у самісіньких джунглевих нетрях, росте ще смачніший – і без запаху дуріанського та без шипів! – росте божественний Тарап! І якщо я ще раз приїду сюди...