Тридцать перше

З’ясувалося, окрім шести людських почуттів, є особливе – невеселе, яке можна було б визначити, як старече, передосіннє або передзимове, фінальне, - стан, добре знайомий людям літнім, або, якщо хочете, настрій, до якого, втім, уже звикли та не звертають уваги.

Почуття це народжується в дитинстві. Ось і я вперше відчув його тоді в бабусі на Біличанській. Тридцять першого серпня...

Тридцять першого серпня, якщо тільки 1-ше вересня не припадало на вихідний день, мене охоплювало бридке відчуття, яке ані зневірою, ані тугою, ані сумом назвати достоту не можна.

Спроба з’ясувати, що це таке, мало що дала. На репортерське: “Що ви відчували 31 серпня?” – мій син відповів: “У-у, завтра до шко-о-ли!” А коли я запитав: “Ну то й що? Там же друзі, невже нецікаво зустрітися?!” – відповіддю було: “У-у, не хочу!”

Дружина моя пригадала, що день цей, 31-го, здавався зранку особливо довгим, як розтягнута мить, але з кожною годиною спливав, і це добігання кінця відчувалося фізично. А мій батько, навпаки, пригадав швидкоплинність того дня, останнього, вільного...

Я прокинувся, як завжди, радісно, і раптом пригадав, що завтра до школи й сьогодні ввечері повертатися від бабусі додому, на Воскресінку.

Якби Фелік не постукав у батарею, я поринув би в це бридке почуття та скиглив до сніданку, і бабуся торкалася б губами мого чола, перевіряючи, чи нема температури. Та Фелік, на щастя, постукав, і я, як зазвичай, побіг на кухню та, кваплячи бабусю, ковтав, не жуючи, і навіть не помітив, що “Пионерскую зорьку” – щоденну радіопередачу – було присвячено школі.

День видавався нескінченним, я біг сходами і вже чув, як Шустрик надуває м’яча, і ось бабуня гукнула мені з верхнього майданчика:

– Гляди ж, не біжи, як скажений, завтра до школи!

“Завтра до школи!” – лунало в парадному, і вийшов я вже не поспішаючи, немов людина, котра подорослішала на рік. Ми наганялися у футбол, а після футболу побігли на будівництво, на теплий ззовні пісок, і там рили ходи, а потім почали будувати з дощок і руберойду бліндаж, і Сашко Газівник пообіцяв увечері винести ліхтарик, і я відразу не зрозумів, що це вже буде без мене.

А зрозумів я це, обідаючи, коли бабуня, дивлячись на годинник, захвилювалася, що нема мами й тата за мною, і ось тоді вже остаточно дійшло.

Усе-таки, пообіцявши не ганяти, я попрохав дозволу ще на вулицю, нібито зустрічати маму з татом, і на подвір’ї вже сиділи на лавці, грати не хотілося, і на душі було безрадісно, тобто сутужно, сумно й гірко водночас. І до мами, котра ввійшла у двір, я побіг, але не так, не щодуху, і зупинився, не добігши, і підійшов.

Матуся захвилювалася, торкнулася губами мого чола й повела одягатися.

Мене, відстороненого, квапили, бо на Воскресінку, на Лівий берег потрібно було добиратися двома трамваями, з пересадкою, кожним від кінцевої до кінцевої.

Шлях був довгий, понад дві години, і в кожному трамваї я засинав, немов космонавт в анабіозі, і вже на Воскресінці, розбурканий і геть очманілий, випадав із наповненого електричним світлом трамвая – у вогку передосінню темряву.