Концерт ветеранів

Прогулянка була чудовою. Парк понад Дніпром і серпень, що спливає. Яскраве сонце й тіні після дощу. Дерева ще повні дощових крапель, хоча вітер налітає та струшує їх багацько, і хтось верещить і вибігає на відкрите, на сонце, начебто трясуть зимові яблука й може вдарити боляче.

Я не біжу. Я йду поміж стовбурів, таких високих, що листя, крона, здаються окремими. Дерева в парку, точніше, стовбури їхні, – двох видів – чорні та біло-салатові.

Чорні – поламані, в чорних так само борознах, вологі, просякнуті водою. Білі стовбури гладкі, просохлі, пружні, немов шиї динозаврів, що ростуть просто із землі.

Алея виводить мене до літнього театру, де відбувається концерт ветеранів.

На сцені звучать романси та пісні воєнних років у виконанні сивих і порохнявих співаків у чорних фраках і співачок у так само чорних вечірніх платтях.

Напрочуд жвава ведуча, котра грайливо забуває прізвища авторів пісень і нібито як компенсацію повідомляє перед кожним номером неодмінно ім’я, по батькові та прізвище акомпаніаторки.

“За роялем...”, – повторює вона, і зал плеще в долоні, віддаючи належне допоміжному персоналу.

На лавочках, розташованих амфітеатром перед сценою, ще сивіше та тихіше, і, звичайно, вечірні плаття не переважають. Концерт благодійний, безплатний. Публіка вбога та вдячна й не шкодує оплесків. Я роздивляюся стареньких, які доношують доперебудовницьку одежину, і думаю про своїх, котрі рахують кожну копійку, і серце щемить.

“Чиї ви, старці?” – пригадується крилата фраза, що залишається без відповіді. Хоча відповідь відома – нічиї. Ані державі, ані дітям немає до них жодного діла.

Посеред двох прямих, мов конвоїри, білооких старих у парусинових капелюхах сидить не старий, хоча й лисуватий, чоловік і дивиться в куток. Часом він підводить голову, дивиться на сцену й якось убік, витирає долонею засмаглу лисину і знову, уп’явшись у підлогу, думає про щось. Про що?

Ні, не схожий він на меломана, та й музика не така. А схожий він на підсудного, і судді зі сцени кожним своїм романсом оголошують йому щораз той самий вирок, і народ аплодує, а він вироку не чує.

– Любий мій, – подумки звертаюся я до підсудного, – ви ж ще не стара людина. – Що вам до цих, котрі граються в молодецтво на сцені, а тим паче – до глядачів? Що?! Ви ж – не старий! Геть звідси! Ідіть на міст! На Чортів місток, що видзвонює під ногами, де висота та страшно, і далечінь за Дніпром фіолетова. Киньте ви ці спогади. Живіть зараз!