Літній полудень

Полудень. Липень.

Сонечко рясне,

Тепле, омріяне, наче дівча...

Я засинаю біля бабусі –

Я ще маленький –

Я вже дорослий!

Про наречену мріяти – час!

Полудень. Літо. По килиму – річки,

Сонячні ріки веду золоті.

Дещо примружив тонесеньке вічко

Бачу дівчисько – теж п’ятирічне –

Парою – з вишнею – на самоті.

На самоті! – і тому не вагаючись,

З хлібом, із маслом, з цукровим піском

Геть босоніж, через східці плигаючи, -

Слідом бабуня гука, не встигаючи –

А я вже – під вишнею, поруч, бочком...

А навкруги – наче цукром припушені

Хмарки – на небі. А ми – на землі,

Двоє на лавці – чистії душі -

Хрумкають, рота напхавши, цілушки

Поруч із сонцем, солодким, як хліб...

У цьому романтичному вірші є певна часточка правди.

Вікно спальні справді виходило на схід. І ранкове Сонце, трішечки затьмарене тюлем, і – чисте, яскраве, золотило візерунки, річки килима, якими я чомусь любив водити вказівним пальцем, прокинувшись.

Я прокидався пізно, близько десятої, або й пізніше, і ще довго лежав на двоспальному ліжку, мріяв і грався з Сонцем.

Не розплющуючи очей, але й не мружачись, ледве піднявши брови, щоб тонка плівочка вічка натяглася й стала прозорою, абрикосовою, – захоплююче поринати в зеленуваті й фіолетові сонячні плями, у бордові круговерті лави, у хвилі й вогні, і ніжитися під уранішнім, вже зігріваючим сонцем і не квапитися.

Не менш цікаво, поставивши долоньку між оком і Сонцем, розглядати її на просвіт, намагаючись, як на рентгені, побачити кості, жили, загалом, усе, що всередині.

Дитяча ручка просвічувалася, проте доросла – повертаю і так, і так – не хоче.

Хоча, пригадую, бабусина пухкенька ручка світилася, не те що моя, дитяча, та все-таки...

Дин-дин-дин – стукало в батареї, і за стукотом я впізнавав Феліка (ножиці!) і біг на кухню, до бабусі, кваплячись не спізнитися, а раптом без мене щось почнеться.

А далі у вірші правди зовсім мало – буханця з маслом і цукровим піском мені не давали – переб’є апетит! І босоніж нам, міським дітям, ходити не дозволялося.

Наречена, а тим паче сидіння поруч, разом із дівчиськом – це брехня, цього не було, й бути не могло. І навіть не тому, що пацани засміють, а просто.

І все-таки я не схибив проти істини, – вірш цей правдивий за найвищим критерієм. Бо заради майбутньої ілюзії людина впадає в спокусу, а заради минулої, яка не вимагає вже нічого, окрім пильного споглядання та насолоди, готова очиститися й подякувати Богові вільним босоногим летінням униз, до Неї, лункими парадними.