Колонка

Колонко, колонко,

Дівча-комсомолко,

У грудях гарячий вогонь!

І мились – з тобою,

І прались – з тобою,

І йшли в коммунізм під гармонь!

За “правоє дєло”, за ліве, що мали,

Пітніли в поході і ми...

І, як паровоз наш, колонка співала,

Ота, на кухонній стіні...

Будинок було “колонізовано”. Газові, вони тихо жевріли, а то несподівано пихкали та гули потужним відкритим вогнем.

Я й досі люблю дивитися на вогонь як на диво.

Ось нізвідки з ложечки-калюжки воскової язичок прозорий, блакитненький. Торкнув невміло, дихнув – і немає його, був – і нема. І калюжка тьмяніє й покривається кіркою, і ґніт, неначе обгорілий електричний стовп.

А газетою – підпали, і поповзе бочком вогненна змійка, і повзе вона – я чомусь у цьому впевнений – зі швидкістю часу. Або час – зі швидкістю вогню. А чому так? Ні, не подобається мені це пояснення, але іншого не знаходжу.

А пам’ятаєте в Гумильова?

...Закричал громогласно

В сине-черную сонь

На дворе моем красный

И пернатый огонь.

Ото насолода – не відвертаючись, дивитися вглиб багаття, у самий жар і відчувати, як обличчя пашіє, яриться, а там усередині виникають і зникають струмені й плескоти стихії, у якій ані птахи, ані тим паче метелики – взагалі ніщо жити не може, а отже, й сам він – вогонь – живий і чарівний.

Треба сказати, репутацію колонка мала не вельми яку. Із достовірних джерел було відомо, що вони вибухають. Де, на яких полігонах ставалися ці вибухи, природно, замовчувалося, але про величезну вибухонебезпечність колонок розповідали кожній дитині, і, зрештою, в це повірили й дорослі.

Тітка Бузя, Пеліканова тітка, спочатку побоювалася запалювати колонку. І ми чули (Коробейники жили під нами), як вона кричала Цилі: “Іди, запали!” Та невдовзі вона також призвичаїлася й уже кричала: “Іди, я запалила!” І Циля поспішала з далекої другої кімнати на тітчин заклик, бо всі розуміли, скільки газу “витрачає” ця колонка, і що таке – гаряча вода!

“З-з-з”, – вимогливо дзвонили в двері й, кинувши на ходу: “Київгаз!” – прямісінько на кухню поспіхом проходив сутулий похмурий чоловік із маленькою валізкою. Він моментально запалював сірника й підносив до конфорок і, маніпулюючи ним, запалював їх – чотири – одним, єдиним!.. А одного разу, коли сірник уже догорів до подушечок пальців, він перехопив його, обгорілого, за голівку, і сірник згорів зовсім, цілковито, і це було класно!

Шаманські паси людини, що поводилася зі смертоносним газом і вогнем, як фокусник із шовковою хустинкою, зачаровували.

Навіть баба Соня, котра гасила свічі, як метеликів, двома наслиненими пальцями, та хлебтала окріп, неначе квас, навіть героїчна Соня непомітно в коридорі давала газовикові карбованця, і він обертався й вимовляв: “Тяга нормальна”, – і йшов до сусідів. “Як-не-як, а має живу копійку” – казала бабуся схвально.

І мені його робота подобалася – пожежна, і сірники дають.

Квадратний вогонь газової колонки вражав організованістю й армійським порядком. Рівне гудіння повідомляло, що субота, день купання та прання, необхідних домашніх справ. У ванну з шумом лилася вода, окріп. Баба Соня безстрашно занурювала туди руку, перевіряючи для мене, і збільшувала напір холодної. Трохи згодом вона перевіряла ще раз, змішувала воду рукою й міцно закручувала крани.

Шум води, помножений на гудіння колонки, уривався, і в цій тиші повільно, учепившись за бабусину руку, опускав я спочатку одну ніжку в украй гарячу воду та мерзнув рештою тіла й покривався гусячою шкірою.

Так поступово я сідав і вже сидів, розігрітий. І розпочинався процес купання. І піни – м’якої, тілесної, що потрапляє в очі, і обливання чистого до рожевої невагомості тіла, і розтирання махровим рушником аж до почервоніння, і, нарешті, обгортання з головою та перенесення в спальню, у білу постіль, що пахне чистотою, і там уже – розчісування та казка.