Солодке життя. Поема про струдель

Візьміть що є в хаті –

Хороше візьміть:

Горіхи, родзинки...

І так загорніть

З варенням,

З цукатами, –

Все це згодиться.

Бажаєш корицю?..

Хай буде кориця!

Олії ж на деко

Більше налийте!

І газу, послухайте,

Не пожалійте.

На сильнім вогні,

Щоб воно аж шкворчало!

Але ж, мої любі,

Це тільки початок.

Загостреною шпичкою

Перевіряють –

Повільно доходить –

Нарешті виймають.

І ось нарізають

Шматочком достойним.

А потім – ще ні! –

Ще не час! –

Треба викласти на підвіконня.

Моє солодке життя розпочалося з легенди. Мама розповідала, що одного дня, ще до війни, коли вона була маленькою, директор шоколадної фабрики подарував їм хатинку з ведмедями, всю – з чистісінького шоколаду. І, звісно, мама відразу з’їла її, і їй стало погано від переїдання шоколаду, її всю роздуло, вона опухла й довго по тому на шоколад дивитися не могла.

Авжеж, мене брали завидки.

Я собі уявляв, як я відламую шматок ведмедя, першого, а їх ще два, а ще потім будинок – відлитий, важкий, і зовсім не треба квапитися, а шоколад такий бурий, майже чорний, ледь гіркуватий, і слина від нього густа, і головне – не квапитися ковтати.

Коли Яша, ще на Жилянській, водив мене на прогулянки, ми зупинялися біля кондитерського кіоска, і Яша купував мені дві цукерки, “Ведмедика” й “Білочку”, справжнісінькі, а не соєві.

Я розгортав одну, а другу ховав до кишені “на потім”, і там, в золоті, відкривався “Ведмедик”, пахучий, з поперечними вафлями, твердий, і я відкушував його зубами маленькими шматочками, пам’ятаючи про те, що в кишені гріється “Білочка”, в якій іще більше шоколаду, і горіхи. “Ведмедика” та “Білочку” я полюбляв понад усе, хоча й “Ананасні”, і “Спробуй-но, відніми!”, і “Пісні Кольцова”, і “Червоний мак”, і “Кара-кум”, і “Лісову пісню”, і “Пікову даму”, і “Чапаєва” я теж любив, тому що начинка в них була не біла, а яка-небудь смачна, кавова або желе, або з лікером.

Шоколадки купувалися рідко, і прирівняні до них “трюфелі” я покуштував уперше, коли тато приніс ордер на квартиру, і гриз насилу, тверді, справжні. Власне, ось і все.

Це вже згодом з’явилися цукерки в коробках, “Метеорити” і “Планети”, що приголомшували своїм розміром, і “Золота нива”, і “Золотий горішок”, і “Вишня ... і “Чорнослив в шоколаді”, і “Асорті” Львівської фабрики “Світоч”, і шоколадно-вафельні торти, маленький за рубль десять і великий за два десять, які не різалися ножем, такою була якість шоколадного литва.

А наразі я лише тримав у руках фантик від “Гулівера” й дивувався розміру цієї велетенської цукерки.

У нашій родині цукерок на свята не купували, а от у будні мама або Яша, бувало часом, що й приносили зо грамів так сто п’ятдесят, і дитині, котрій шоколад мав безперечно шкодити, видавалася одна цукерка, а потім якось сама по собі й друга, а якщо після їжі, то й третя... Тим часом невдовзі пакетик ставав порожнім, і я нюхав обгортки, неначе незаможні персонажі “Чиполліно”, і мріяв про який-небудь домашній винахід, мороженицю чи вафельницю, або шоколадно-варильну машину, що вичавлює його, як пральна, з “ґоґоля-моґоля”.

Спроби створити кондфабрику вдома, – починаючи з паленого цукру або згущеного молока, які варили довго, як кукурудзу, або тістечок “картопля” з печива, яке перемелюється на м’ясорубці, – не залишають мене й досі.

На початку дев’яностих, коли цукор уже був по талонах, до нас приїхав Серго з Єревана, і повідомив про своє рішення налагодити в нас бізнес з виробництва цукрової вати. Поки ми під керівництвом Серго варили сироп, бабуся зшила з клейонки захисний циліндр діаметром приблизно до метра. У центрі циліндра встановили соковижималку й на відкритий ніж стали лити сироп, який повинен був розлітатися цукровою ниткою, – я вже приготував виделку для її намотування, – але чомусь струмінь розлітався краплями по всій кухні до стелі, і учасники експерименту вкрилися дефіцитними бризками та бабусиними стогонами та зойками. Завдяки клейонці вдавалося врятувати не більше двадцяти відсотків сировини. Так скінчився перший кілограм цукру, другий, пішов третій... І раптом – якоїсь миті промайнула павутинка.

– О! – втираючи солодкі сльози, повідомив Серго задоволено. І пообіцяв, що він обов’язково довідається й надішле нам від фахівця з Єревана – він знає одного такого чудового фахівця – “правильну швидкість обертання залежно від концентрації сиропу”.

У бабусі зберігалося різне кондитерське причандалля: таврові печатки на довгих штирях з ручкою для виготовлення хрустиків, вафельниці та “горіхівниці”, ванночки для льодяників, пасочки різних розмірів і, звичайно ж, оцинковані форми для коржиків: зірочки, серденька, ромби, квіточки тощо.

Коржики вироблялися повсюдно, раз чи навіть двічі на тиждень, нашвидкуруч. Тому що, запитується, із чим дати дитині на підвечірок склянку молока? Або на ніч – склянку ряжанки? Або склянку міцного чаю вранці до роботи Яші?

Покупне печиво, це “Цілинне” або ще гірше “Старт”, ніхто в нас не купував. А пекли коржики – з маком і корицею, з какао й ваніллю, просто обсипані цукром, і най-найпростіші на маргарині чи навіть без нього.

Найпростішим із найпростіших був “підпалок” – корж на борошні й воді з сіллю та содою, погашеною оцтом.

Я просив бабусю спекти “підпалок”, коли закінчувалися коржики та яйця, і маргарин, і бабуся, дивуючись, погоджувалася, нишпорила по кутках і неодмінно згадувала те борошно, питлівку:

– Хіба ж це борошно? – запитувала вона, зачерпнувши рукою з фаянсового барила та висипавши на стіл.

– У нас, у Полтаві, – повідомляла вона, замішуючи, і я стежив, як створювалося хлібне тіло й набрякало, і життя, шипуче, як гашена оцтом сода, уже теплішало в ньому, у колобку, – у нас, у Полтаві, були ось такі булки!

Скептично оцінював я висоту такої булки – вища, ніж ширша – і не вірив, і не вважав це, чесно кажучи, чимось важливим.

“Підпалок” уже підходив! Я хапав його гарячим, розламував і гриз із превеликою насолодою людини, котра розкрила таємницю зерна, борошна та хлібу.

Та, окрім коржиків і підпалків – простих буденних радощів, – були свята: пироги з маком і вишнями, “Ведмедики”, “Наполеони” та “Кутузови” й, нарешті, – струдель, або, як у нас казали, штрудель, – невеличка спіральна галактика, занурення в яку, у ці часточки горіхів, родзинок і варення, що летять назустріч, у ці прошарки насолоди...

Смачно було так, що хотілося, не розплющуючи очей, іще повільніше перемішувати язиком нескінченну матерію штруделя й віддаляти, віддаляти неминучі акти жування та ковтання її.

Краще за всіх штрудель пекла тітка Женя, мама Сашка.

Коли вона починала, і перші потоки запаху струменіли з другого поверху на третій і до неба, старий Болсуновський виходив посидіти на балконі, і Віра глуха, його донька, вкотре запитувала в тітки Жені рецепт, а та кричала у відповідь, поки їй не спадало на думку запросити Віру до себе.

Віра глуха пекла добре, але в неї штрудель мав присмак пісного масла. У Рудички витікало варення й було замало родзинок. Циля та Бузя використовували позаторішні горіхи й не посипали корицею, а у Фіри Ордамонової штрудель з’їдали самі, і через те її діти ходили принюхуватися на другий поверх, до Сашкових дверей.

Це було важко, не піти тоді до Сашка, і бабуся мене лаяла, а коли бувала з тіткою Женею “на ножах”, просто забороняла ходити “по хатах”, а до Сашка – категорично, але штрудель пахнув і вабив, і було найобразливіше, коли Сашко, дожовуючи, зустрічав на порозі й відразу йшов гуляти, не запропонувавши ані шматочка.

Та ось із духовки

Як з піни русалка, –

Засмагле творіння,

Народжене палко –

Його нарізають

Достойним шматочком

І на підвіконня

Кладуть в холодочку...

А пахне, повірте,

Цілком неймовірно! –

В під’їзді, під вікнами,

Містом, по миру...

І мариться:

Геть до небесних сусідів

Пахучеє щастя

Навшпинячки їде.

Старі і малеча

Заходять до кухні,

А там вже так само

Тиняються мухи.

І стогнуть, і плачуть,

Бо сердце ж не камінь –

По тім рушничкові

Гуляти віками.

Всередині ж – Боже мій ,

Так за рецептом –

Ще й додано щастя

Чотири проценти.

А більше – навіщо?

До Бога зневага...

Від зайвого щастя

Буває і згага.