Переваги «вічка»

А втім, щось я відволікся.

У ізольованих квартирах на Біличанській мешкали комунальні люди. Вони слухали радіо, читали газети, дивилися телевізор й тому цікавилися. Вони розпитували, обмінювалися рецептами, співчували, давали в борг і позичали, інтригували й утворювали блоки, і цікавилися знову.

– Цікаво, хто б це міг бути? – запитувала швидше себе, ніж мене, баба Соня, коли зі спальні ми чули дзвінок у двері.

Справді, це могла бути і глуха Віра, або “Пате-журнал”, і Рудичка – тутешня баба Хая, і Фіра Ордамонова, з котрою бабуся знову розмовляла, і, власне кажучи, багато хто, майже всі.

І Соня вже прямувала відчиняти, та раптом зупинялася та робила мені сурдопереклад очима й руками, щоб я йшов подивитися крізь вічко.

І тут треба сказати, що перше вічко в будинку, як і багато чого іншого, з’явилося в нас. Воно давало необмежені можливості вибору, кому відчиняти, а кому ні, що було особливим засобом човникової дипломатії, і навіть способом заохочення (“Я їй відчинила!”) і покарання (“Я їй не відчинила!”) для окремих мешканців, котрі примазуються.

Звичайно, здебільшого необхідно було дотримуватися таємниці, тобто пристойності, і Соня намагалася наблизитися до дверей навшпиньки, затамувавши подих.

Але сусіди швидко засвоїли такі викрутаси. І, вдивляючись з того боку у вічко, помічали або рух металевої шторки (яку ми через те і зняли), або навіть бачили хазяйчине око, що блимало.

Я ж – ви пам’ятаєте, я був “гострозорим хлопчиком”! – умів зазирати у вічко здалека, не припадаючи до нього, через що я залишався абсолютно непомітним.

От і цього разу я побачив здаля глуху Віру, яка дзвонила вже вшосте чи всьоме, притуляючись до вічка по черзі однією чи другою стороною набряклого обличчя.

Якось обговорюючи з Рудичкою таку поведінку глухої Віри, баба Соня казала: “Що вона – не чує, що дзвінок дзвонить, а нікого не нема? Нащо дзвонити? Ні, вона дзвонить: раз-два-три-п’ять-десять. Як вам це подобається?” І Рудичка з розумінням посміхалася і казала Софії Михайлівні: “Софіє Михайлівно, ви ж знаєте Віру, вона останнім часом зовсім недочуває!”

Так. Та повернімося до нас.

– Це Віра? – нечутно, лише артикуляцією запитувала Соня, вказуючи пальцем у напрямку її квартири.

– Так, так! – кивав я. – Відчиняти? І доки бабуся замислювалася над розв’язанням цього складного політичного питання, я здалеку у вічко виявляв в руках у тітки Віри мисочку з трьома шматками вишневого пирога й вирішував самостійно.

Митттєво зиркнувши на мене (“Це ж на три години!”), бабуся зустрічала Віру найпривітніше: “Заходьте, Віро! Я вішала білизну на балконі й нічого не чула! Заходьте!”

І після того, як тітка Віра не менш як п’ять хвилин пояснювала бабусі, чому вона хотіла зайти саме зараз, і що дзвонила, але ніхто не відчиняв, а баба Соня кілька разів повторювала версію про балкон, білизну та вітер, ми куштували вишневий пиріг, і вже тоді тітка Віра пошепки, тобто як людина, котра добре чує, запитувала бабусю: “Ви чули? Вони знову збивають блоки. Я бачила, як Рудичка розмовляла з Фіркою, а мені присягалася, що ноги її там не буде!”

І баба Соня спалахувала та розуміла, що вона відчинила Вірі недарма.